Відпустка… в нікуди

Зазвичай ми не плануємо наші відпустки. Приблизно розуміємо, де у нас може бути вікно в справах, при першій нагоді стартуємо та вже майже перед виїздом букаємо готель на перші два дні подорожі з можливістю продовження. По-перше, це місце нам може не зайти, по-друге — розуміємо, що дорогою туди або назад захочемо зробити гак, щоби заїхати в якесь цікаве містечко, тому завжди залишаємо собі повітря для рішень. Наприклад, саме таким чином ми відкрили для себе угорську виноробню Gróf Degenfeld з їхнім неймовірним сухим фурмінтом, або унікальне село Комлошка в токайському регіоні, про економічну модель якого вже розповідали в попередніх блогах. І ми вчергове утвердилися саме в такому підході, бо необережненько таки спробували цьогорічну відпустку спланувати.

Карантинна реальність обмежила можливості відпочинку, і ми вирішили скористатися цією ситуацією та помандрувати країною: об’їхати кілька українських виноробень, щоб уже не за словами та фото, а власними очима оцінити виробників, яких занесли на нашу винну мапу. Все ладненько підгадали, звільнили в планах 10 вересневих днів, зробили вдих та майже застібнули паски безпеки в авто, але не встигли зробити видих… Планам не судилося здійснитись. Відпустка перенеслася на необмежений термін, і ми повернулись до справ, розуміючи, що наступне таке вікно знайдемо нескоро.

Але черв’ячок нездійсненої подорожі підгризав…

Тож ми, не плануючи, ранком однієї з п’ятниць, коли тепле літо та золота осінь (те, що могло принести задоволення для кісток та очей) уже були далеко позаду, а сніжні зимові романтичні гори — попереду, коли листопадна депресія, прийдешній грудень, суцільна мряка та низький туман розвіюються лише бокалом червоного сухого після напруженого робочого дня, ми все ж таки дьорнули. Наш короткий відпочинок обіцяла зігріти ще одна приємність: торговельна марка крафтового, от майже гаражного вина (все, як ми любимо) Château Kurin прислала дегустаційний сет. Він прийшов зранку, якраз перед стартом; ми встигли його забрати й вирушили в дорогу під м’яке дзенькання пляшок на задньому сидінні та реготали, коли авто підстрибувало на вибоїнах карпатських доріг.

Несподіванкою стало, що на Booking на ці вихідні було все забито: не лише ми виявилися такі розумні. Надії на вільний номер у якомусь карпатському курорті, щоби компенсувати мряку процедурами, теж зазнали краху.

Тоді ми почали шукати щось на мапі, максимально занурене в ліс, з мінімумом людських контактів. Якщо у нас лише 3-4 дні на передих, треба шукати щось інтровертивне, і… десь там зверху нас почули. На Закарпатті, коли дорога вже заходить за високі гори, на лісових схилах, ми знайшли вільну кімнатку. Не дешево, але й не критично дорого.

Забіжу трохи наперед та віддам належне чоловікові: якоюсь дивною чуйкою, керуючись лише мапою, не надто орієнтуючись на коментарі та відгуки, бо не довіряє, він уміє вишукувати неймовірні місця.

Відступлю та поясню наше ставлення до відпочинку в Україні та за її межами. Як правило, ми стартуємо з міста на авто. Від Львова до кордону — 60 км, при такому розташуванні та досвіді відпочинку всередині країни, ми, відверто кажучи, старалися вискочити за кордон. Наші пригоди в місцевих готелях, особливо придорожніх, закінчувалися або сирниками з недогрітою в мікрохвильовці серединкою на сніданок, або спостереженням розборок місцевих авторитетів, — адже ці заклади традиційно претендують на статус центру локального соціально-політичного життя.

До речі, про сирники: пам’ятаю очі офіціанта, якому ми зробили зауваження щодо недогрітої страви. Це було під Борисполем, дорогою зі Львова до Харкова. Приблизно посередині ми вирішили зробити зупинку (за принципом «що знайшли на Booking в процесі руху») в претензійній будівлі зеленого кольору з канделябрами на стінах, назвою, яка починалася зі слова «Вілла», ліліями на стелі та вічною хворобою локальних готелів — зимовим садом, у якому нескладно уявити якийсь хорорний сюжет з демонічними рослинами.

Про те, що єдиний варіант для подачі страви — це свіжовиготовлена, ми взагалі промовчали. Здається, офіціанту ніхто ніколи нічого подібного не казав, тим більше в такій коректній та інтелігентній формі. Він реально знітився, і спочатку навіть не зрозумів, у чому проблема. Сирники, недогріті, із замороженим нутром — ну? А це не ок? Ще пам’ятаю, як у цей момент стало тихо за сусіднім столиком — тим самим, де відбувалися «тьорки». Все ок, гроші за сирники нам повернули. Сподіваюсь, і з офіціантом все добре.

Ну, ви зрозуміли. Прикладів далі наводити не буду, але локальні готелі, точніше, мотелі, ми залишили на, так би мовити, безвихідь. Коли їхати далі запізно, втома після довгої подорожі та й таке інше.

Але поруч із цим не можу не згадати наші зупинки в подібних ситуаціях за кордоном, коли в маленькому готелі ми зустрічали чуттєве та дружнє ставлення, прекрасні сніданки та особливий кайф камерності маленького містечка. І ще важливо: якісне та чисте SPA, яке, як правило, входить у ціну номера. Для чого роблять наші SPA в мотелях — навіть уточнювати не буду.

Цьогоріч закордон від нас невизначено далеко, чекати, коли відкриють Європу, — немає сенсу, тож ми відправились до знайденої вілли на Закарпатті.

Треба зізнатись: нам заходить мрячна погода, низький туман у горах та глибока осінь із залишками листя на деревах, коли основна маса його — на землі та створює щільний і м’який жовто-помаранчевий килим. Ми їхали, із задоволенням споглядаючи суворий осінній пейзаж за вікном. Пляшки на задньому сидінні по-доброму нам підспівували. І якщо б не наша Лєночка (у когось це може бути, наприклад, Марина), навігатор в авто, який жіночим голосом керує процесом доїзду до визначеного пункту, що вирішила заблукати в селі, за яким розташований готель, можна сказати, що доїхали ми без пригод. Але Лєночка непогано з нами пожартувала: у селі, де половина доріг незаасфальтована та вже роздовбана до стану глибокого осіннього бездоріжжя, вона вирішила покружляти нас колом через усе поселення, хоча до готелю вела пристойна пряма бруківка з переходом у бетонку. Ми ризикували серйозно загрузнути, але вчасно розкусили підступність нашого гіда (або гідині), переглянули карту та змінили маршрут. Зрештою, доїхали.

Фактично ми їхали в нікуди, бо навіть і близько не уявляли ані рівень обслуговування, ані якість їжі, ані місцевість, де розташований готель. А доїхавши, ми видихнули. Наша вілла, в якій було лише… 7 номерів, максимально відокремлена від цивілізації густим лісом, а навколо чималенької будівлі була не супер велика, але достатня територія для відпочинку: з гойдалками, альтанками, дитячим майданчиком і навіть з окремим полем для петанку. Так, сезон не надто підходив для такого проведення часу, але ми зрозуміли, що це місце має прекрасний потенціал для нашого повернення. Нас зустріли в готелі, провели екскурсію, запропонували повечеряти, пояснили, куди та як навколо можна прогулятись, бо ще було не пізно і часу на прогулянку було достатньо. А ще нагадали, що за бажанням ми можемо відвідати SPA, де є дві різні сауни, джакузі, можна замовити звичайний або стоун-масаж.

Ну і звісно ж, важлива складова місцевості — мінеральна вода. Ми були в районі Свалявського мінерального джерела, і свердловин навколо дійсно було багато. У нашому готелі були проста мінеральна та вода «Лужанська 7». Нижче, через гірську річку, знаходився великий санаторій, в якому вибір води був набагато більшим. За бажанням ми могли гуляти та пити воду саме там.

У перший же вечір ми прогулялися територією сусідського санаторію та зустріли милого котика, який майже одразу стрибнув нам на руки і, як виявилося, відпрацював свій шматок ковбаски. Це сталося біля маленького ресторанчику, із дверей якого до нас одразу випурхнула офіціантка та запросила всередину. Відмовити ми не змогли, і зрозуміли, що котик непростий, і ковбаска йому сьогодні перепаде.

До самого санаторію прямо від нашого готелю вели облаштовані дерев’яні сходи, повністю вкриті облетілим листям, і гуляти ними було окреме задоволення. А ще можна було забратись на невисоку гору, на схилах якої якраз і була розташована наша вілла. Але, відверто кажучи, якщо не ставити перед собою чемпіонських завдань на обов’язкове подолання якоїсь там кількості кілометрів за день, а дійсно ліниво відтягнутись, то можна просто сидіти в номері, спускатись на перекус (із кухнею там все дуже ок) та споглядати краєвиди з вікна. Наш номер виходив якраз на гірські схили. Але ми — фанати прогулянок, і наш вид з вікна використовували для планування маршрутів (типу: «давай сьогодні заберемось ооось на той схил») та орієнтування щодо погоди.

Загалом місць для прогулянок там достатньо, а ми якраз із тих, хто потім рахує пройдені за день кілометри в телефонному додатку.

Наступного дня після сніданку ми відправились у село, до якого треба було йти через сусідський санаторій. І там ми зрозуміли, що наше вчорашнє знайомство з котиком було тільки початком: котів тут виявилася якась безмежність, вони були всюди, усіх можливих забарвлень, і ходили буквально юрбами. І зовсім не виглядали нещасливими, а цілком відгодованими, хоч це і не заважало їм приставати до всіх, кого бачать, та напрошуватись на ласки. Потім ми дізнались, що їх туди регулярно підкидують місцеві: просікли, мабуть, що добросердні відпочиваючі із задоволенням готові котиків підгодовувати. Ось так приїжджаєш до санаторію на процедури і отримуєш комплекс послуг із котячою терапією в пакеті, бо тваринки зовсім нелякані та із задоволенням ластяться на руках.

Коли гуляли селом, помітили цікаву особливість: це вже був кінець листопада, а виноград висів незібраний. Із жовтим, уже майже сухим листям, але в кожному дворі на гілках були величезні грона незібраної ягоди. І такої соковитої… Звісно ж, нахабства зірвати у нас не вистачило, але при нагоді вирішили запитати в когось, чому це місцеві господарі так безвідповідально ставляться до цього закарпатського скарба.

Ходили також схилами пересічної місцевості, для чого в готелі навіть знайшлися спеціальні палки. Підніматися схилом, коли з кожним кроком тобі відкривається новий краєвид — що може бути краще?! Спочатку ліс, який дихає останніми осінніми днями та ще зберігає в своїх кольорах і жовтий, і помаранчевий, і коричневий, і навіть трохи зеленого. Потім між схилами потроху відкривається поселення внизу, і ми вже знаємо: ось там проглядаються сині цибулини куполів місцевої церкви, а трохи нижче — сільська дорога, де ми вчора зробили круте фото з конем, бричкою та собакою, яка зустрічала господаря. І, нарешті, з найвищої точки вже видно було і все село, і санаторій, і навіть нашу чарівну віллу, втоплену в лісову хащу, яка, скажімо, знизу, із дороги взагалі не проглядається.

Скажу про ще одну особливість нашого місця відпочинку, яка підкупляє: керуюча готелем майже завжди сама зустрічала гостей. Знаєте, як буває в хороших сімейних ресторанах, коли виходить власник та вітається з відвідувачами. Зізнаюся, що в Україні з таким не стикалася, на жаль. Але ж в цьому стільки сумлінного ставлення до справи! Це не можна не цінувати. Підозрюю, наші готелі або ресторани рідко бувають сімейною справою, яка має тяглість від покоління до покоління. Найчастіше це — мережеві заклади, власники яких мають багато різних бізнесів і мало зацікавлені в особистому ставленні до гостей. Головне — знати, що комерційна махіна невпинно рухається.

Так ось, із пані Олею ми провели кілька затишних готельних вечорів, під час яких не лише куштували місцеве вино, що для нас було дуже приємно (чомусь не так легко знайти закарпатські вина в місцевих закладах), а й дізналися про постачальника напоїв. Виявилося, що наш готель співпрацює з одним місцевим перевіреним виробником, і це якраз виявився сімейний бізнес. Що ж, здається, ми знаємо, куди відправимося наступного дня, але це вже трохи інша історія, яка потребує окремої уваги. Єдине про що скажу — у бесіді з виноробами ми таки запитали про незібраний виноград. Як виявилося, на Закарпатті його дійсно збирають дуже пізно, іноді навіть дають підмерзнути: щоби він максимально набрався цукру, ну а ми б мали можливість пити натуральне солодке вино.

Зрештою, навіть за таку невеличку кількість днів ми встигли непогано розслабитись, трошки попрацювати, і в сухому залишку маємо:

– ‏Успішну дегустацію гаражного Château Kurin. А це доволі відповідальне завдання, і зовсім не про те, щоби випити та відпочити. Це вино взагалі стало для нас відкриттям цієї осені. Дегустація завершилася додаванням цих вин до нашої крамниці.

– Безкінечні обнімашки з котами на рік наперед, бо їх в цьому краю виявилася якась неймовірна кількість. І, здається, вони там підпрацьовують у місцевому готельно-ресторанному бізнесі. Ця частина нашого тріпу заслуговує на окремий фоторепортаж.

– Відновлену віру в український готельний сервіс та намір обов’язково повернутися до споглядання зимових, літніх, весняних (або як уже там складеться) карпатських схилів.

– Історію про цікаву закарпатську сімейну виноробню зі стометровими автентичними винними підвалами. Ми встигли зганяти в Берегово та записати інтерв’ю з власниками. Вино після редакційної дегустації потрапило в нашу онлайн-крамницю.