Невипадкова Комлошка

Коли ми їдемо у відпустку, маємо звичай: не дуже ретельно планувати поїздку. Ми, звісно ж, намагаємося визначити остаточне місце призначення. Можливо, ще зафіксувати пару точок по дорозі або назад, де ми вже були і точно хочемо ще раз туди заїхати, — але частіше залишаємо собі повітря для вільних рішень. Сідаємо в машину, перетинаємо кордон — і, вже орієнтуючись у русі, вирішуємо, де нам зупинитись на ніч. Букаємо за прийнятну ціну готель дорогою, буквально тицяючи пальцем у карту, і… відкриваємо для себе #випадковемісце 🙂 .

Іноді це звичайні туристичні мотелі, без родзинок, — для тих, хто шукає на шляху ночівлю, але частіше — маленькі готельчики з особливим духом та історією. Можливо, тому, що ми нерідко купуємось на якісь заковиристі назви, або такі, які з чимось цікавим у нас асоціюються. Хто зна… Але саме так ми відвідали словенський Марібор (зрезонувала якась казка з дитинства), де абсолютно випадково виявилася найстаріша виноградна лоза в світі, або токайську віллу Gróf Degenfeld, розташовану майже посередині виноградних рядів. Там ми відкрили для себе білий сухий Фурмінт, який став прозивним ім’ям для визначення оптимального саме для нас смаку. Тобто, якщо щось ну дуже заходить, визначаємо — ммм, фурмінт!

Місце з привабливою назвою Комлошка ми відкрили трохи інакше. Це була спроба знайти щось симпатичне недалеко від кордону, коли ми вирішили вискочити туди на вересневі вихідні. Щоб їхати недалеко, щоби природа, погода та, звісно ж, вино). Де можна знайти щось підходяще? Здам точку — Закарпатська Угорщина. Їхати від західного кордону приблизно півтори години, краєвиди за вікном — фантастичні, дорожне покриття — належної якості (одразу за кордоном). Навколо маленькі села та містечка, де можна зупинитись та випити кави (вино краще залишити на вечір).

Коротко кажучи, шукали ми, шукали, але саме в ці вихідні всі знайомі та незнайомі місця були просто повністю забиті. Не знаю, чи вже таких «розумних» як ми, для яких статус «all inclusive» — найгірша оцінка, стало багато, чи нам просто не пофартило, але ні в Ґруфі, ані десь поряд нічого вільного не було.

Букінг видав якийсь випадковий готельчик з характеристикою «не розмовляють англійською». На карті він реально був розташований у глухому куті дороги, суттєво збоку від траси (до речі, теж не суперцентральної), у
50-ти кілометрах до будь-якої більш-менш знайомої нам місцевості.

Подумали і вирішили їхати. На крайній випадок, якщо зовсім не зайде та нічого пристойного поруч не звільниться, повернемось. Виїхали рано, але український кордон — та ще рулетка. Застрягли. Пісні про перетин кордону заспіваю в черговому опусі про відпустку, щоби зараз не відволікатись. Але затягнула нас ця багнюка на кілька годин, і доїжджали ми до абсолютно незнайомої місцевості майже навпомацки.

Зрозуміло, що ми — не на краю світу, в цивілізованій країні, але їхати по-темному незвіданим шляхом — трохи нерви лоскоче. В машині ржали, очікуючи на персонал, який, за інформацією з букінгу, «не розмовляє англійською», ну і, звісно ж, назва). Її ми вичитали, коли вже все забукали та виїхали. Хм, Комлошка… Чомусь згадалась фраза зі старого радянського фільму, коли дамочка зреагувала на ім’я хлопця Василь: «Ім’я якесь котяче!». Ну ок, подивимось.

Біля готелю стояла рівно одна машина, світла практично не було, лише невеличкий ліхтарик над входом. Хоча навіть у темряві стало зрозуміло, що сама будівля — не така вже маленька. Зачинено, стукаємо — тиша. Одинадцята вечора, ну не критично пізно ще. Стукаємо. Щось заворушилося. Відкриває дівчинка років десяти та починає говорити з нами угорською. Не знаю, чи чули ви цю прекрасну мову, але скажу відверто: ні з чим більш-менш зрозумілим вона не асоціюється. Ну неможливо вгадати жодного слова: звісно ж, якщо ви не чули або не вчили її з дитинства. Англійська, французька, німецька — жодної зачіпки.

Дівчинка швидко в’їхала та на ледве зрозумілій англійській запитала, чи це ми букали номер онлайн? Фух, здається, нас впізнали. Вона покликала маму і, дивлячись на нас зі слабкою надією, запитала, чи говоримо ми німецькою. Зрозумівши, що ні, усвідомила, що буде для нас єдиним контактом. По мірі просування нами готелем вмикалося світло, тож у приміщенні  зовсім нікого не було! Боже, мрія інтроверта!) Уже цього нам було більше ніж достатньо, а що навколо — будемо зранку розбиратись. Номер був чистий, стильний, з невеликим балконом. Що за ним — для нас поки що загадка, але то таке.

Дорогою до Комлошки ми заїхали (за нашим системним принципом випадковості) до маленького, але надзвичайно милого угорського містечка Шарошпатак. Власне, ми до ночі не тільки на кордоні затрималися. Ще трошки повештались цікавими місцями, про які розповім наступного разу.

Головним завданням у Шарошпатаку було знайти локальне вино. Це токайський регіон, винарні — буквально в кожному дворі, тож мало бути щось місцеве. Ми не помилились. І вино купили не в магазині, а в маленькому місцевому ресторанчику. Тобто на вечір ми були «при зброї».

Їсти на новому місці не хотілося, але бажання білого сухого з льодом після тривалої дороги та передчуття майбутнього відпочинку треба було вгамувати. Вино є, льоду немає, та чи є він взагалі в цьому практично кіношному готелі без людей та світла — велике питання. Чоловік пішов на розвідку та зустрів у коридорі, як виявилось пізніше, господаря. Той проникся проблемою нових постояльців та пішов шукати «ice», ледве зрозумівши однозначно, що воно таке. Але лід до білого сухого нам таки роздобули.

Ще були галасливі та веселі європейські бабульки, які заблукали посеред ночі на угорській трасі та заїхали на ночівлю в ледве не єдиний готель, де були вільні місця. Постукали в ночі в наші двері та весело ржали, коли зрозуміли, що помилилися номером. Люблю європейських літніх туристів: у них стільки життя, що наші молоді можуть позаздрити.

Але найцікавіше було зранку, коли ми нарешті побачили, куди потрапили! Ми вийшли на наш маленький балкон та зрозуміли: вже «ніхто нікуди не їде». Готель був розташований на сімейній фермі біля підніжжя лісистого пагорба. Балкон виходив на заднє подвір’я над дахом ресторанчику, перед ним — засаджені луги та невеликі вольєри з косулями, крілями та страусами. Тиша така, наче ти втратив слух. Наші веселі літні сусіди продовжили свою подорож ще до того, як ми встали, і залишили нас на самоті насолоджуватися звуками села, що тільки прокидалося.

Домашній сніданок був у маленькому ресторанчику, атмосферу якого навіть фото навряд чи передадуть. Все ненав’язливо, стильно, зі смаком та любов’ю. І все для того, щоби було зручно відпочивати родиною. Купа різних затишних дитячих закуточків, до яких і дорослі б із задоволенням залізли. Смачна кава, домашні джеми, нарізки, овочі та фермерський хліб. Розумію, що все це суперняшно звучить, але ось навіть зараз, через кілька місяців, розумію: такий скарб спеціально не знайдеш. Лише випадково!

І наші вихідні починаються. Після сніданку врубили партію в пінг-понг, під час якої нас і зустріли господарі — Ласло, з яким вже встиг познайомитись чоловік під час нічних пошуків льоду, та його батько. Коротке спілкування — і ми зрозуміли, що наші друзі трохи розуміють українську. Просто з’ясувалося, що Комлошка — це старовинне русинське село, а Ласло — нащадок русинського роду. Ласло запропонував повечеряти в готелі. Щоправда, ми запланували цікавий день з поїздкою до Токаю та до вже знайомих нам винарень, але на пропозицію господарів погодились і пообіцяли до 19:00 повернутись.

Ми зовсім не орієнтувались на місцевості, але розуміючи, що фактично в глухому куті, пішли гуляти селом пішки. Звісно ж, українське село та село європейське — це дві великі різниці, але для мене все одно залишається загадкою: чому ми так не любимо власний дім та ті місця, де живемо? Чому доводимо їх до стану, схожого на щось посередині між секонд-хендом та звалищем? Чому напіврозвалені домівки та захламлені двори виправдовуємо малими грошима та браком часу?

Комлошка — угорське село наприкінці путівця не виглядало супер заможним, але виявилось неймовірно тихим, чистим та з активним соціальним життям. Ми побачили зупинку з об’явами про різні зустрічі та дискусії, симпатичний місцевий клуб з анонсами концертів та поштове відділення, яке було закрите, бо неділя ж. Ще пройшли повз старовинну русинську мазанку, яка, як з’ясувалось із пояснювальної таблички, була ретельно відновлена та слугувала музейним експонатом. Стояла просто собі в ряду більш молодих сусідських будівель. А ще нас зацікавили дивні двері вздовж дороги, начебто входи до кам’яних криївок прямо в скелях. Про них нам ввечері розповів уже майже наш друг Ласло.

Після прогулянки ми поїхали запланованим маршрутом. Відвідали Токай, який чомусь не сподобався нам попереднього разу, але цього разу зайшов прекрасно, мабуть, Комлошка таки почала робити свою справу. Заїхали до улюбленого Ґруфу та затарились їхнім фурмінтом. Його в принципі не знайдеш на українському ринку, втім, як і більшість іншого локального  угорського. Справа в тому, що це вино виробляється органічним способом. Виноград росте безпосередньо біля винарень, збирається та буквально одразу відправляється на переробку, зберігаючи тим самим усі цінні якості, що згодом відображаються на вині. Партії вина лімітовані, тому найбільша насолода — купувати його на місці виробництва, ну й пити тут же.

Заїхали в ресторанчик Sárga Borház у Тарцалі на території винарні Disznókő. Прекрасне місце, з таким же чудовим вибором вина, яке можна купити як у ресторані, так і у фірмовому магазинчику. На диво, в ресторані багато іноземців: у винні тури до токайської Угорщини їдуть зі всієї Європи, а якісне локальне вино сперечається з найкращими французькими представниками. А у нас воно — просто під боком. Насолодились ще місцевими краєвидами
з нескінченими рядами виноградних лоз та поїхали до готелю.

Ми повернулися саме під час сімейної вечері. Родина, яка господарює в готелі, — Ласло, його мила та симпатична дружина Аня та двоє дітей, вечеряла разом із батьками. Стіл був накритий там же, у ресторані при готелі. Нас запросили сісти за той самий, що ми обрали вранці. З дівчинкою ми познайомились, коли заселялися, вона допомагала нам при замовленні сніданку, а тепер — у виборі страв, які запропонував нам Ласло на вечерю. А з маленьким трирічним хлопчиком — теж під час сніданку, яким його годувала мама. З Анею ми практично не спілкувались, бо русинської вона не знала, а ми зовсім не розуміли ні угорської, ні німецької. Втім, це зовсім не заважало загальному дружньому до нас ставленню. Тим більше, що все найцікавіше лише починалося.

Ми чекали на вечерю і згадували минулий день, коли Ласло на правах господаря запропонував нам вина. З’ясувалося, що він теж виробляє своє, але не на продаж, а в якості хобі. Ми так зрозуміли, що робити власне вино на Токайщині — справа честі на рівні проявлення патріотизму. Зрозумівши нашу неабияку зацікавленість у локальному продукті, Ласло увійшов у смак та дістав ще пару пляшок місцевого, але вже сусідського. Ми дегустували та почали спілкуватись. Так, саме спілкуватись: з нашою українською, його русинькою та угорською. Проте вино робить чудеса. Ні, ми не пили багато, це було справжнє повільне свідоме дегустування, але сам цей процес передбачає розмову. Ось ми і вели її — як виходило.

Ми говорили. Різними мовами. З’ясували, що він чітко розуміє наше українське «добре», і раз пішло вже таке глибоке порозуміння — тулили його після кожного ковтка кожної пляшки.

Деякі важливі для нас меседжі, особливо якщо це стосувалося цифр, писали в блокноті, який Ласло завбачливо приніс перед початком дегустації.

Наш Ласло виявився не таким вже простим, як ми собі уявляли. А ще непростішою виявилася Комлошка. Нашому другу 46 років, він є мером селища, і його постійно обирають на цю посаду протягом останніх 25 років. Звісно ж, він там народився та виріс, а коли отримав вищу освіту — повернувся до Комлошки, одружився з прекрасною Анею, за якою батьки приданим давали цілих шість винних погребів (пам’ятаєте дивні двері вздовж дороги?), та залишився в селі. Загалом на молоду родину зараз аж 11 погребів. Десятирічна донька буде завидною нареченою :).

Самій Комлошці — кілька сотень років. На вершині пагорба, під якою розташована ферма та готель родини Ласло, залишки старовинного русинського замку, які є привабливою пам’яткою для туристів. У самому селі наразі живе всього триста людей. Але є своя студія телебачення (!), клуб та ще декілька соціальних інституцій, завдяки яким місцеві жителі зовсім не відчувають себе на узбіччі життя.

Але найцікавіше — це економічний інструмент, який Владислав Котелеш застосував для розвитку громади. Кілька років тому, коли влада зрозуміла, що угорське село занепадає, бо звідти їдуть молоді люди, уряд запропонував місцевим громадам неабиякі податкові пільги для розвитку бізнесу. Ласло, в свою чергу, запропонував зареєструвати в Комлошці штабквартири кільком великим комерційним компаніям. І зараз Комлошка отримує податки від понад сотні бізнес-корпорацій та дуже непогано почувається. А Ласло їздить усім світом та читає лекції в найвідоміших університетах — про Комлошку і «податковий рай», який він тут влаштував за допомогою турботливого уряду. Угорською… з перекладом.

Так, ми дізналися про все це під час нашої дивної нічної розмови з Владиславом, не володіючи ні русинською, ні угорською. Було лише прекрасне токайське, різне. І надзвичайна дегустація!

Зранку ми не застали наших друзів. Вони прокинулися рано та поїхали у справах, бо вже починався новий робочий тиждень. Але нам передали кілька прекрасних сувенірів на згадку про Комлошку та пляшку власного янтарного вина з погребу Ласло. Тож, у наших найближчих планах — знову податися в угорську глухомань.