Закарпаття для допитливих
Наша редакційна мандрівка в Закарпаття могла б бути абсолютно звичайною та нічим не відрізнятися від інших подорожей в цей регіон. Від Львова він недалеко, тож ми нерідко цим користуємося для відпочинку на вихідні в часи закритих кордонів. Виїхавши зранку, вже увечері можна насолоджуватись неспішною прогулянкою старими вуличками закарпатських містечок. Як правило, ми заїжджаємо в Ужгород, Берегове, іноді в Мукачево, гуляємо, трохи сумуємо, дивлячись на потертий вигляд історичних пам'яток, зупиняємось у маленьких готелях, обідаємо в місцевих ресторанчиках та повертаємось.
Але нині обставини змусили нас підійти до поїздки більш грунтовно. Основне завдання — дослідити винне Закарпаття для майбутньої великої документальної історії, знайти цікаві локації та захоплюючі сюжети. І вже зараз, повернувшися до рутинних справ, можу точно відповісти: локації та сюжети знайдені, історія вимальовується. Закарпаття заграло для нас новими кольорами, залишило дуже теплий та харизматичний післясмак. Тож ми вирішили не чекати, а вже зараз в оглядовому варіанті поділитися з читачами враженнями. Комусь буде просто цікаво, а хтось допитливий, хто в постійному пошуці, відкриє для себе ще кілька виноградних українських куточків.
Вирушивши в подорож, ми визначили кілька основних пунктів для зупинки, але не планували все жорстко: як завжди, залишили повітря для несподіванок, які нам непогано вдаються.
Але нині обставини змусили нас підійти до поїздки більш грунтовно. Основне завдання — дослідити винне Закарпаття для майбутньої великої документальної історії, знайти цікаві локації та захоплюючі сюжети. І вже зараз, повернувшися до рутинних справ, можу точно відповісти: локації та сюжети знайдені, історія вимальовується. Закарпаття заграло для нас новими кольорами, залишило дуже теплий та харизматичний післясмак. Тож ми вирішили не чекати, а вже зараз в оглядовому варіанті поділитися з читачами враженнями. Комусь буде просто цікаво, а хтось допитливий, хто в постійному пошуці, відкриє для себе ще кілька виноградних українських куточків.
Вирушивши в подорож, ми визначили кілька основних пунктів для зупинки, але не планували все жорстко: як завжди, залишили повітря для несподіванок, які нам непогано вдаються.
«Мала Гора»
Першою точкою, до якої ми цілеспрямовано рухались, був фірмовий ресторан «Мала Гора» від виноробні Chateau Chizay. Розташований він прямо посеред виноградних лоз, на виїзді з Берегового в бік Угорщини. Цьогоріч у комплексі разом із рестораном на другому поверсі облаштували кілька готельних номерів. У наших планах було зупинитись у «Малій Горі» на кілька ночівель та виїжджати в ближні локації для збирання інформації. А вже потім відправитись у той самий тур, який досконало не планували.
Готель, розташований посеред виноградників — уже цього достатньо, щоби зробити вибір на Booking на його користь, але... не обійшлося без «але». Ресторан на першому поверсі, один з дуже небагатьох дійсно цивілізованих місць у радіусі найближчих кількох кілометрів, популярний для проведення різних урочистостей. Нам «пощастило» з весіллям. Гуляли до четвертої ранку. Вікна нашого номеру виходили якраз на основний майданчик дійства. Ми себе заспокоювали тим, що молодят розуміємо: весілля у виноградниках — це ж мрія! Та й готель швидше не для тривалого відпочинку, а для зупинки в дорозі.
Першою точкою, до якої ми цілеспрямовано рухались, був фірмовий ресторан «Мала Гора» від виноробні Chateau Chizay. Розташований він прямо посеред виноградних лоз, на виїзді з Берегового в бік Угорщини. Цьогоріч у комплексі разом із рестораном на другому поверсі облаштували кілька готельних номерів. У наших планах було зупинитись у «Малій Горі» на кілька ночівель та виїжджати в ближні локації для збирання інформації. А вже потім відправитись у той самий тур, який досконало не планували.
Готель, розташований посеред виноградників — уже цього достатньо, щоби зробити вибір на Booking на його користь, але... не обійшлося без «але». Ресторан на першому поверсі, один з дуже небагатьох дійсно цивілізованих місць у радіусі найближчих кількох кілометрів, популярний для проведення різних урочистостей. Нам «пощастило» з весіллям. Гуляли до четвертої ранку. Вікна нашого номеру виходили якраз на основний майданчик дійства. Ми себе заспокоювали тим, що молодят розуміємо: весілля у виноградниках — це ж мрія! Та й готель швидше не для тривалого відпочинку, а для зупинки в дорозі.
Chateau Chizay
Про кожен цікавий пункт подорожі ми зробимо окрему історію. Принаймні, точно — про відвідані виноробні. Але поки що пройдемося оглядово. І от закономірно, що першим у нашому списку стояв Chateau Chizay. За відгуками кількох закарпатських виробників, це виноробне підприємство добряче струсонуло регіон. Після руйнівного радянського періоду багато виноградників були в занепаді, але прихід Чизаю почав підіймати галузь. А коли навколо оживають виноградники, ті самі, які малювали головний зовнішній вигляд Закарпаття раніше, це впливає на настрій усього виноробного ландшафту.
Закарпатський клімат унікальний: морський, хоча до моря їхати, м’яко кажучи, далеко. Тут багато сонця, достатньо вологості й доволі рівномірна температура без різких перепадів, а карпатські схили дають можливість вирощувати якісний виноград.
За годину їзди машиною звідси (якщо прибрати всі трабли при перетині кордону та згадати докарантинні часи) знаходиться Токай — унікальний угорський регіон, де багато прекрасних виноробень, що виготовляють відоме на весь світ вино. Українська частина цього Закарпаття подібна до Токаю. Власне, і вино тут має бути якісне та відоме на весь світ (чому ні?). Сподіваємось, усе до того рухається, але поки що загальне сприйняття закарпатського вина, особливо в межах України (про закордон поки помовчимо), обмежується картинкою придорожніх винних лавок із пластиковими пляшками, які плавляться на сонці.
Втім, ситуація таки змінюється. Уже зараз існує кілька відомих підприємств, які завойовують ринок. Також є невеликі крафтові виробники, якість вина яких заслуговує на увагу та повагу.
Тож, ми на Чизаї. Нам пощастило поспілкуватись із головним технологом підприємства Золтаном Удваргельї, який не тільки провів для нас екскурсію та розповів історію підприємства, а й дозволив продегустувати «Троянду Карпат», десертне вино, що витримується в бочках не менше двох років. На виноробні є новий та старий льохи з діжками для витримки, а також велика кількість полиць, на яких розташоване вино у пляшках.
Про кожен цікавий пункт подорожі ми зробимо окрему історію. Принаймні, точно — про відвідані виноробні. Але поки що пройдемося оглядово. І от закономірно, що першим у нашому списку стояв Chateau Chizay. За відгуками кількох закарпатських виробників, це виноробне підприємство добряче струсонуло регіон. Після руйнівного радянського періоду багато виноградників були в занепаді, але прихід Чизаю почав підіймати галузь. А коли навколо оживають виноградники, ті самі, які малювали головний зовнішній вигляд Закарпаття раніше, це впливає на настрій усього виноробного ландшафту.
Закарпатський клімат унікальний: морський, хоча до моря їхати, м’яко кажучи, далеко. Тут багато сонця, достатньо вологості й доволі рівномірна температура без різких перепадів, а карпатські схили дають можливість вирощувати якісний виноград.
За годину їзди машиною звідси (якщо прибрати всі трабли при перетині кордону та згадати докарантинні часи) знаходиться Токай — унікальний угорський регіон, де багато прекрасних виноробень, що виготовляють відоме на весь світ вино. Українська частина цього Закарпаття подібна до Токаю. Власне, і вино тут має бути якісне та відоме на весь світ (чому ні?). Сподіваємось, усе до того рухається, але поки що загальне сприйняття закарпатського вина, особливо в межах України (про закордон поки помовчимо), обмежується картинкою придорожніх винних лавок із пластиковими пляшками, які плавляться на сонці.
Втім, ситуація таки змінюється. Уже зараз існує кілька відомих підприємств, які завойовують ринок. Також є невеликі крафтові виробники, якість вина яких заслуговує на увагу та повагу.
Тож, ми на Чизаї. Нам пощастило поспілкуватись із головним технологом підприємства Золтаном Удваргельї, який не тільки провів для нас екскурсію та розповів історію підприємства, а й дозволив продегустувати «Троянду Карпат», десертне вино, що витримується в бочках не менше двох років. На виноробні є новий та старий льохи з діжками для витримки, а також велика кількість полиць, на яких розташоване вино у пляшках.
Основні роботи на підприємстві завершені, тому навколо доволі тихо. Вино зроблене та очікує розливу та продажу. Місткості для того дуже різні, як і час дозрівання вина. Молоде та свіже живе у великих чанах із нержавійки, доросле та витримане — в дубових діжках, іноді — в пляшках. Фактично всі приміщення відкривають для нас спеціально, та іноді це виглядає як відкривання дверей у казку.
Історію про виноробне підприємство ми розкажемо згодом. Поки ж радимо завітати, якщо будете поруч. Зайти у фірмовий магазин, та особливо — в музей, де є інформація не лише про історію Chateau Chizay, а й загалом про культуру та історію виноробства Закарпаття.
Історію про виноробне підприємство ми розкажемо згодом. Поки ж радимо завітати, якщо будете поруч. Зайти у фірмовий магазин, та особливо — в музей, де є інформація не лише про історію Chateau Chizay, а й загалом про культуру та історію виноробства Закарпаття.
Берегове
Вирушаємо в Берегове прогулятися після спекотного дня вуличками маленького, проте цікавого історичного містечка. Ми тут не вперше, тож знали приблизно, що на нас очікує. В Береговому практично всі українські написи дублюються угорською. Загалом на вулицях багато угорської мови... чи української, яку вкрай складно розібрати, бо слова мають інші наголоси та інтонації.
Але все ж таки Берегове не можна назвати непривітним для українця. Особливості розташування та історичне підгрунтя в буквальному сенсі намішали тут різні етноси, які дружньо живуть разом. Містечко архітектурно надзвичайно привабливе, бо має багато будівель, незвичних для ока жителя Центральної та навіть Західної України. Втім, його складно назвати доглянутим, до того ж радянські й пострадянські часи наклали свій слід. Деякі частини центру наче застигли в 90-х роках минулого сторіччя: наляписті вивіски через одну працюючих крамниць та залишки романтичного євроремонту на фасадах — як захмарні мрії тієї епохи.
Берегове лише з 1944 року увійшло до складу радянської України. До того місто було частиною Австрії, Чехословаччини, потім Угорщини. Багато мощених бруківкою вулиць, дахи зі старою червоною черепицею, незвичні форми фасадів, католицькі та реформаторські храми. Насправді є на що подивитись, попри не надто охайний стан споруд.
Вирушаємо в Берегове прогулятися після спекотного дня вуличками маленького, проте цікавого історичного містечка. Ми тут не вперше, тож знали приблизно, що на нас очікує. В Береговому практично всі українські написи дублюються угорською. Загалом на вулицях багато угорської мови... чи української, яку вкрай складно розібрати, бо слова мають інші наголоси та інтонації.
Але все ж таки Берегове не можна назвати непривітним для українця. Особливості розташування та історичне підгрунтя в буквальному сенсі намішали тут різні етноси, які дружньо живуть разом. Містечко архітектурно надзвичайно привабливе, бо має багато будівель, незвичних для ока жителя Центральної та навіть Західної України. Втім, його складно назвати доглянутим, до того ж радянські й пострадянські часи наклали свій слід. Деякі частини центру наче застигли в 90-х роках минулого сторіччя: наляписті вивіски через одну працюючих крамниць та залишки романтичного євроремонту на фасадах — як захмарні мрії тієї епохи.
Берегове лише з 1944 року увійшло до складу радянської України. До того місто було частиною Австрії, Чехословаччини, потім Угорщини. Багато мощених бруківкою вулиць, дахи зі старою червоною черепицею, незвичні форми фасадів, католицькі та реформаторські храми. Насправді є на що подивитись, попри не надто охайний стан споруд.
З кав’ярнями та ресторанчиками в Береговому доволі складно. За виключенням «Малої Гори», яка фактично знаходиться за містом, ми знайшли хороший ресторан у зовсім свіжому готелі «Олеся», майже в центрі. Снідали там в один із ранків. Чисто, є дієтичні блюда. Зустрів нас привітний офіціант (швидше, навіть адміністратор), який розговорився з нами та показав новозбудований льох під готелем, де власники планують робити винний бар.
У цей день в Береговому починався великий триденний ярмарок, яким ми трохи пройшлися. Не те щоби це було дуже захопливо, бо такі стенди можна зустріти на будь-якому карпатському ярмарку (і не факт, що ці товари зроблені саме в Карпатах). Багато смаженої на вогні їжі, вишиванки та… шуби, що в таку надзвичайну спеку викликали нервове здивування.
Але були й приємні моменти. Ясно, що багато виноробів презентували свою продукцію, і ми нарешті спробували вина Карла Шоша, відомого закарпатця з села Кідьош з-під Берегового. Але помітили тінь розчарування на обличчях деяких виробників, коли вони чули від нас українську, а не угорську мову). Зустріли власників бренду Lay Bottle (у них один з найцікавіших стендів на ярмарку): ми писали про них в огляді навколовинних аксесуарів. Несподівано отримали приємний подарунок та домовилися про наступну зустріч.
У цей день в Береговому починався великий триденний ярмарок, яким ми трохи пройшлися. Не те щоби це було дуже захопливо, бо такі стенди можна зустріти на будь-якому карпатському ярмарку (і не факт, що ці товари зроблені саме в Карпатах). Багато смаженої на вогні їжі, вишиванки та… шуби, що в таку надзвичайну спеку викликали нервове здивування.
Але були й приємні моменти. Ясно, що багато виноробів презентували свою продукцію, і ми нарешті спробували вина Карла Шоша, відомого закарпатця з села Кідьош з-під Берегового. Але помітили тінь розчарування на обличчях деяких виробників, коли вони чули від нас українську, а не угорську мову). Зустріли власників бренду Lay Bottle (у них один з найцікавіших стендів на ярмарку): ми писали про них в огляді навколовинних аксесуарів. Несподівано отримали приємний подарунок та домовилися про наступну зустріч.
Загалом навколо Берегового кілька сіл, де ростуть дорослі виноградники, з яких місцеві винороби виготовляють локальні вина. Щиро радимо завітати до виноробні Nota Bene. Ми писали про них також, і їхні вина ви можете знайти в нашій крамниці. Сама виноробня зі своїми 400-річними льохами розташована в Береговому на Виноградній вулиці, яка раніше мала назву Шампань.
А ось виноградники родини Надєй — в селі Мужієво, що за сім кілометрів від Берегового. До речі, саме в Мужієво знаходяться потужності ще одного закарпатського виновиробництва Cotnar. До них заїхати цього разу не вийшло, але це лише додатковий привід сюди повернутись.
А ось виноградники родини Надєй — в селі Мужієво, що за сім кілометрів від Берегового. До речі, саме в Мужієво знаходяться потужності ще одного закарпатського виновиробництва Cotnar. До них заїхати цього разу не вийшло, але це лише додатковий привід сюди повернутись.
Середнє
Ми ж відправилися в село Середнє. Воно знаходиться трошки далі від міста, ближче до Ужгорода. Розташоване в низині та оточене пагорбами, на яких видніються ряди виноградної лози. Середнє цікаве для нас двома винними зустрічами: ми нарешті домовились про екскурсію старовинними льохами радгоспу «Леанка» та запланували зустрітись із молодим і перспективним ужгородським виноробом, який остаточно перебрався до своїх виноградників у Середнє, Владом Чопаком. А ще тут є Середнянський замок, історична локація, яка теж заслуговує на увагу.
Ми виїхали туди рано, наївно розраховуючи знайти місцеву кав’яреньку з випічкою та поснідати. Але Середнє, яке малювалося в нашій уяві гарненьким європейським селом, виявилося звичайним та трохи радянським, із маленькою площею, де продають хліб, є пара магазинчиків одягу, непрацююча піцерія, продавчині з втомленими поглядами та буквально п’ятеро місцевих, які зацікавлено розглядали підозрілих приїжджих. Кави не було. Ми трохи прокатилися селом та поїхали до «Леанки».
Ми ж відправилися в село Середнє. Воно знаходиться трошки далі від міста, ближче до Ужгорода. Розташоване в низині та оточене пагорбами, на яких видніються ряди виноградної лози. Середнє цікаве для нас двома винними зустрічами: ми нарешті домовились про екскурсію старовинними льохами радгоспу «Леанка» та запланували зустрітись із молодим і перспективним ужгородським виноробом, який остаточно перебрався до своїх виноградників у Середнє, Владом Чопаком. А ще тут є Середнянський замок, історична локація, яка теж заслуговує на увагу.
Ми виїхали туди рано, наївно розраховуючи знайти місцеву кав’яреньку з випічкою та поснідати. Але Середнє, яке малювалося в нашій уяві гарненьким європейським селом, виявилося звичайним та трохи радянським, із маленькою площею, де продають хліб, є пара магазинчиків одягу, непрацююча піцерія, продавчині з втомленими поглядами та буквально п’ятеро місцевих, які зацікавлено розглядали підозрілих приїжджих. Кави не було. Ми трохи прокатилися селом та поїхали до «Леанки».
«Леанка»
Історія цього старого радянського підприємства сумна та не до кінця зрозуміла. Власне, щоби побачити унікальні винні льохи, збудовані в 1557 році, треба про них знати. Ніяких зовнішніх маркерів і навіть натяку на те, що десь тут поруч є історична пам’ятка, немає. Понад те, якщо ви приїдете до радгоспу, будете поруч, або навіть зайдете в середину — ви ніколи про це не здогадаєтесь. Єдине в Україні державне виноробне підприємство наче завмерло... ні, навіть не на початку 90-х, а трошки пізніше: коли 90-ті залишили після себе руйнівні наслідки. Чому так сталося — це точно тема для окремого журналістського дослідження.
З усім тим підприємство працює, виноград якось вирощується, вино виробляється. Правда, торік майже не було врожаю, і ясно, що не було вина, але в магазині можна купити й легендарну «Троянду Закарпаття», і ще деякі вина виробництва «Леанки» врожаїв минулих років.
Нам дали телефон, за яким можна домовитись про екскурсію. За цим номером мала відповісти Лариса Іванівна. Це була не перша наша спроба потрапити до льохів «Леанки», але цього разу вони не були затоплені, погода стояла рівна, у всіх було достатньо часу — і ми нарешті домовились про зустріч. Але яке ж було наше здивування, коли ми дізналися, що Лариса Іванівна, яка відповідала на всі наші навіть достатньо складні питання, виявилася головним технологом (читай, виноробом) «Леанки», яка працює в радгоспі 52 роки, і ясно, що знає про нього все та навіть більше. Я такі випадки називаю справжньою журналістською вдачею. Нам провели прекрасну екскурсію, і ми домовились про зустріч у рамках документального проєкту.
Історія цього старого радянського підприємства сумна та не до кінця зрозуміла. Власне, щоби побачити унікальні винні льохи, збудовані в 1557 році, треба про них знати. Ніяких зовнішніх маркерів і навіть натяку на те, що десь тут поруч є історична пам’ятка, немає. Понад те, якщо ви приїдете до радгоспу, будете поруч, або навіть зайдете в середину — ви ніколи про це не здогадаєтесь. Єдине в Україні державне виноробне підприємство наче завмерло... ні, навіть не на початку 90-х, а трошки пізніше: коли 90-ті залишили після себе руйнівні наслідки. Чому так сталося — це точно тема для окремого журналістського дослідження.
З усім тим підприємство працює, виноград якось вирощується, вино виробляється. Правда, торік майже не було врожаю, і ясно, що не було вина, але в магазині можна купити й легендарну «Троянду Закарпаття», і ще деякі вина виробництва «Леанки» врожаїв минулих років.
Нам дали телефон, за яким можна домовитись про екскурсію. За цим номером мала відповісти Лариса Іванівна. Це була не перша наша спроба потрапити до льохів «Леанки», але цього разу вони не були затоплені, погода стояла рівна, у всіх було достатньо часу — і ми нарешті домовились про зустріч. Але яке ж було наше здивування, коли ми дізналися, що Лариса Іванівна, яка відповідала на всі наші навіть достатньо складні питання, виявилася головним технологом (читай, виноробом) «Леанки», яка працює в радгоспі 52 роки, і ясно, що знає про нього все та навіть більше. Я такі випадки називаю справжньою журналістською вдачею. Нам провели прекрасну екскурсію, і ми домовились про зустріч у рамках документального проєкту.
Але вирішили все ж таки зайти у фірмовий магазин. Заклад, розташований на першому поверсі адмінбудівлі, на вході до якої перші істоти, що зустрічають гостей — рій мух, працював із 14:00 (чи з 15:00, чи за телефонним дзвінком...). Крім нас, на його відкриття очікувало ще кілька клієнтів. Схоже, теж не місцевих.
За кілька хвилин з’явилася жіночка, відкрила крамницю (кімнатку посередині коридору) і ми потрапили… ну, я не знаю, із чим це порівняти. Власне, нас більше здивували навіть не зовнішній вигляд чи стан магазину, а те, що перед нами добре вдягнений молодий чоловік затарився парою ящиків вина. Ми скромно взяли свої дві пляшки та зрозуміли: за нами ще кілька людей у черзі, які точно приїхали не за однією чи двома пляшками. Тобто, підприємство візуально, та й не тільки, руйнується, але вино користується попитом.
Скажімо відверто: ми не змогли його оцінити. Сухе розе нам ну зовсім не зайшло. А з «Трояндою Закарпаття», власне, найдорожчою пляшкою, яка в фірмовій крамниці коштувала (на хвилинку) 450 гривень, сталася трагедія. Я не перебільшую: вона була необережно та безповоротно розбита, і ми лише встигли відчути залишки аромату на розігрітому асфальті. Купити інакше, як у фірмовому магазині, її неможливо, тож ми повернемось і тоді вже будемо мати повне уявлення про леанківське вино.
Поки що залишилися з купою загадкових питань. Власне, щодо двох речей у «Леанці» немає сумнівів: льохи неймовірні, доглянуті та варті уваги; а Лариса Іванівна — унікальний професіонал із багаторічним досвідом. З якістю та смаками вин наразі розбираємося.
За кілька хвилин з’явилася жіночка, відкрила крамницю (кімнатку посередині коридору) і ми потрапили… ну, я не знаю, із чим це порівняти. Власне, нас більше здивували навіть не зовнішній вигляд чи стан магазину, а те, що перед нами добре вдягнений молодий чоловік затарився парою ящиків вина. Ми скромно взяли свої дві пляшки та зрозуміли: за нами ще кілька людей у черзі, які точно приїхали не за однією чи двома пляшками. Тобто, підприємство візуально, та й не тільки, руйнується, але вино користується попитом.
Скажімо відверто: ми не змогли його оцінити. Сухе розе нам ну зовсім не зайшло. А з «Трояндою Закарпаття», власне, найдорожчою пляшкою, яка в фірмовій крамниці коштувала (на хвилинку) 450 гривень, сталася трагедія. Я не перебільшую: вона була необережно та безповоротно розбита, і ми лише встигли відчути залишки аромату на розігрітому асфальті. Купити інакше, як у фірмовому магазині, її неможливо, тож ми повернемось і тоді вже будемо мати повне уявлення про леанківське вино.
Поки що залишилися з купою загадкових питань. Власне, щодо двох речей у «Леанці» немає сумнівів: льохи неймовірні, доглянуті та варті уваги; а Лариса Іванівна — унікальний професіонал із багаторічним досвідом. З якістю та смаками вин наразі розбираємося.
Середнянський замок
Перед наступною зустріччю тут же в Середньому в нас ще був час, тож ми поїхали до Середнянського замку. Напівзруйнована історична будівля знаходиться на краю села. Поки ми паркували в кущах машину, нас помітили місцеві екскурсоводи та, як тільки ми вийшли, одразу ж взяли в оборот. Середній вік туристичних агентів — років сім. Текст знають непогано, і вся ця вистава з їхньою розповіддю виглядає настільки невимушено та щиро, що нам не залишалося нічого іншого, як підіграти та розрахуватися «скільки не шкода» в кінці.
Перед наступною зустріччю тут же в Середньому в нас ще був час, тож ми поїхали до Середнянського замку. Напівзруйнована історична будівля знаходиться на краю села. Поки ми паркували в кущах машину, нас помітили місцеві екскурсоводи та, як тільки ми вийшли, одразу ж взяли в оборот. Середній вік туристичних агентів — років сім. Текст знають непогано, і вся ця вистава з їхньою розповіддю виглядає настільки невимушено та щиро, що нам не залишалося нічого іншого, як підіграти та розрахуватися «скільки не шкода» в кінці.
До речі, кружляючи селом, випадково ми таки натрапили на локальну випічку. В пекарні Святої Агати напроти реформаторського храму купили величезні апетитні макові пироги.
Chopak winery
Наш наступний співрозмовник — молодий ужгородський винороб Влад Чопак. На іншому від замку краї Середнього розташовані його три гектари виноградників із дерев’яним будиночком, який має фантастичну терасу. Саме з цієї тераси відкривається вид на виноградні лози та справжній закарпатський «прованс». Розмова незабаром вийде в нашій рубриці #своєвино.
Лише трохи підсумую: ми отримали чітке розуміння різниці, яка має корені в недалекому радянському минулому. В одному селі — два протилежні світи: є державна, а виходить, нічия власність у відповідному занедбаному стані, і є справа приватна, яка має власника та перспективи розвитку.
Наш наступний співрозмовник — молодий ужгородський винороб Влад Чопак. На іншому від замку краї Середнього розташовані його три гектари виноградників із дерев’яним будиночком, який має фантастичну терасу. Саме з цієї тераси відкривається вид на виноградні лози та справжній закарпатський «прованс». Розмова незабаром вийде в нашій рубриці #своєвино.
Лише трохи підсумую: ми отримали чітке розуміння різниці, яка має корені в недалекому радянському минулому. В одному селі — два протилежні світи: є державна, а виходить, нічия власність у відповідному занедбаному стані, і є справа приватна, яка має власника та перспективи розвитку.
Вина Влада Чопака, до речі, не так просто купити. Річ у тому, що винороб дотримується особливої технології та практично вино не стабілізує. Якщо жорстко не дотримуватись температурного режиму зберігання, можна не встигнути оцінити роботу винного майстра: напій швидко зіпсується. В Ужгороді вина Chopak winery можна скуштувати в кондитерській Валентина Штефаньо. Сам винороб зізнався, що несподівано відкрив для себе поєднання деяких фірмових десертів Штефаньо з його розе. Ну а кондитер спеціально для продажу вин Чопака придбав винну холодильну шафу. Чудовий приклад кросс-галузевого нетворкінгу.
Виноградів
Час вирушати далі. Ми сподівались трохи відпочити, і буквально ткнувши пальцем у мапу, знайшли готель десь під Румунією в маленькому та поки що незнайомому селі під Хустом. Орієнтувалися на вигляд готелю на Booking та адекватну ціну. Дорогу проклали через Виноградів, бо, крім промовистої назви, знали, що там може бути кілька цікавих артефактів.
Час вирушати далі. Ми сподівались трохи відпочити, і буквально ткнувши пальцем у мапу, знайшли готель десь під Румунією в маленькому та поки що незнайомому селі під Хустом. Орієнтувалися на вигляд готелю на Booking та адекватну ціну. Дорогу проклали через Виноградів, бо, крім промовистої назви, знали, що там може бути кілька цікавих артефактів.
Виноградів виявився на диво приємним та доглянутим містечком. Акуратні маленькі центральні вуличкі, старі костели, стильний пам’ятник виноградареві в центрі міста. До речі, найдавніша згадка в літописах про виноробство та виноградарство на Закарпатті стосується саме Виноградова.
Хуст
Далі дорога йшла через Хуст. Місто трохи більше та хаотичніше Виноградова. Ну і, відверто кажучи, у Хусті нас привабив лише Чеський квартал. Можливо, причина була у відсутності обізнаного місцевого провідника... Кілька рядів акуратних дво- та триповерхових будиночків із черепичним дахом виглядали затишно та незвично для нашого ока. Погуляти Чеським кварталом було дуже приємно, тим більше, що згодом ми наткнулись на будівлю, де 15 вересня 1939 року було проголошено незалежну державу Карпатську Україну.
Далі дорога йшла через Хуст. Місто трохи більше та хаотичніше Виноградова. Ну і, відверто кажучи, у Хусті нас привабив лише Чеський квартал. Можливо, причина була у відсутності обізнаного місцевого провідника... Кілька рядів акуратних дво- та триповерхових будиночків із черепичним дахом виглядали затишно та незвично для нашого ока. Погуляти Чеським кварталом було дуже приємно, тим більше, що згодом ми наткнулись на будівлю, де 15 вересня 1939 року було проголошено незалежну державу Карпатську Україну.
Хустський замок, який неймовірно привабливо (я б сказала, звабливо) височить у самому центрі міста на пагорбі та просто таки нав’язується таємничою напівзруйнованою розкішшю, щоби його обов’язково відвідали, краще спостерігати здалеку. Власне, цього цілком достатньо, щоб його оцінити. Ми таки піддалися на спокусу та на нього забрались… Потім пошкодували. Територія навколо замкового пагорба приведена до ладу, на відміну від самого замку та дороги до нього. Йшли пішки. Це було довго та дуже важко в спеку. Краєвиди зверху насправді справляють враження, але втома від підйому, відсутність будь-якої інфраструктури та пояснювальних дороговказів поки не вартують спостерігання пам’ятки зблизька.
Нижнє Селище
Ми відправились до зарезервованого готелю в селі Шаян. Важливим пунктом нашої подорожі був відомий багатьом і поки що нерозвіданий нами магазин локальних продуктів «Селиський ракаш». Він знаходиться в селі Нижнє Селище. Це не зовсім по дорозі до Шаяну, треба було робити гак, але чутки про цю крамницю змотивували нас витратити час. І ми не пошкодували. Взагалі унікальна історія Селиської сироварні (з якої, власне, починається вся селиська історія) — чудовий приклад якісного локального бізнесу, який може не лише перебудувати інфраструктуру окремого регіону, а й змінити ставлення до української глибинки, чим, до речі, давно вже час зайнятися в нашій країні.
Отже, ця приватна сироварня є соціальним проєктом Закарпатської асоціації місцевого розвитку та Європейського кооперативу «Лонго Май». Вона заснована в 1994 році. Тут роблять сири за швейцарською технологією та експериментують зі власними рецептами. З часом навколо сироварні виріс цілий комплекс: спочатку додався магазин локальних фермерських продуктів «Селиський ракаш», цьогоріч відкрився ресторан-слоуфуд «Ґелета», в якому готують страви з продуктів, вирощених у радіусі 150 кілометрів. Поруч розташована Равликова ферма. У самій крамниці можна випити фантастичну каву та закусити свіжими зерновими круасанами. А рівню ресторана може позаздрити будь-який київський заклад.
Ми відправились до зарезервованого готелю в селі Шаян. Важливим пунктом нашої подорожі був відомий багатьом і поки що нерозвіданий нами магазин локальних продуктів «Селиський ракаш». Він знаходиться в селі Нижнє Селище. Це не зовсім по дорозі до Шаяну, треба було робити гак, але чутки про цю крамницю змотивували нас витратити час. І ми не пошкодували. Взагалі унікальна історія Селиської сироварні (з якої, власне, починається вся селиська історія) — чудовий приклад якісного локального бізнесу, який може не лише перебудувати інфраструктуру окремого регіону, а й змінити ставлення до української глибинки, чим, до речі, давно вже час зайнятися в нашій країні.
Отже, ця приватна сироварня є соціальним проєктом Закарпатської асоціації місцевого розвитку та Європейського кооперативу «Лонго Май». Вона заснована в 1994 році. Тут роблять сири за швейцарською технологією та експериментують зі власними рецептами. З часом навколо сироварні виріс цілий комплекс: спочатку додався магазин локальних фермерських продуктів «Селиський ракаш», цьогоріч відкрився ресторан-слоуфуд «Ґелета», в якому готують страви з продуктів, вирощених у радіусі 150 кілометрів. Поруч розташована Равликова ферма. У самій крамниці можна випити фантастичну каву та закусити свіжими зерновими круасанами. А рівню ресторана може позаздрити будь-який київський заклад.
А тепер повернемося до сприйняття української глибинки — а саме так можна назвати село, яке знаходиться далеко від будь-якого розвинутого міського центру. Ми були в Нижньому Селищі в будній день, і там не надто просто було запаркувати машину, а у крамниці періодично виникала черга. В ресторані були зайняті кілька столиків, і півтора десятка людей чекали на екскурсію до сироварні. А ще в будинку культури поруч спостерігалася дивна активність: виявилося, що в цей день відкривається триденний дитячий мистецький пленер. А ще — смачна кава та зернові круасани, які в місті нечасто зустрінеш… Ресторан із локальними винами… Здається, ми забагато уваги приділяємо місцю, шукаємо локації для бізнесу у великих містах, а виявляється, що за якістю, атмосферою та теплом люди готові їхати на край країни.
Шаян
І наприкінці (хоч і так вже, дай Боже, лонгрід, але це ж Закарпаття, про нього коротко не можна) про нашу вдачу. Учергове ткнувши пальцем в мапу, ми попали в яблучко. Село Шаян, обрамлене пагорбами, за якими вже чутно Румунію, виявилося дуже приємним, чистим та охайним курортним місцем із затишними готелями на будь-який смак та якісними ресторанчиками. Гуляти цим закарпатським поселенням одне задоволення: навколо ліс, а між готелями майже немає парканів, що цілком подібно до європейських містечок. Наш готель, розташований неподалік від центру, мав затишні номери, смачні сніданки та Нелю Микитівну, з якою ми міцно обіймалися на прощання. Плюс мінеральна «Шаянська» вода (так, вона саме звідси) та, увага! — хороша кава. Тут є сучасна лофтова кав’ярня зі смачною кавою та свіжою випічкою. Втім, багато писати про це не будемо. Просто довіртеся та відпочивайте в Україні.
І наприкінці (хоч і так вже, дай Боже, лонгрід, але це ж Закарпаття, про нього коротко не можна) про нашу вдачу. Учергове ткнувши пальцем в мапу, ми попали в яблучко. Село Шаян, обрамлене пагорбами, за якими вже чутно Румунію, виявилося дуже приємним, чистим та охайним курортним місцем із затишними готелями на будь-який смак та якісними ресторанчиками. Гуляти цим закарпатським поселенням одне задоволення: навколо ліс, а між готелями майже немає парканів, що цілком подібно до європейських містечок. Наш готель, розташований неподалік від центру, мав затишні номери, смачні сніданки та Нелю Микитівну, з якою ми міцно обіймалися на прощання. Плюс мінеральна «Шаянська» вода (так, вона саме звідси) та, увага! — хороша кава. Тут є сучасна лофтова кав’ярня зі смачною кавою та свіжою випічкою. Втім, багато писати про це не будемо. Просто довіртеся та відпочивайте в Україні.
