Смак життя під супровід сирен

 

Війна та вино. Розумію, що ці два слова мало поєднуються, можливо, навіть викликають роздратування під час таких драматичних подій, але… Я спробую пояснити, чому вирішила їх поставити поруч. І менше за все мені хотілося, щоби мої міркування походили на танці на залишках наших зруйнованих міст і планів. Так, війна триває, хлопці та дівчата гинуть, ми донатимо на Сили Оборони та працюємо задля омріяної Перемоги.

 

Але в той самий час іноді намагаємось тихо радіти тому, що живі.

 

Коли почалася велика війна, я не могла куштувати вино, просто не чула його смак. У перші дні м’язи були як камінь, неможливо було розслабити тіло. Ми спали вдягненими та мали бути готовими вистрибнути з ліжок у будь-який момент. Алкоголь як інструмент для розрядки навіть не приходив на думку. Його продаж був заборонений, та навіть наявність пляшок українських виробників дома якось взагалі не впливала на потребу збити напругу.

 

За кілька тижнів я вино все ж таки спробувала та зрозуміла, що зовсім не відчуваю смаку. Це було вже в Харкові, коли в середині березня я повернулася до міста працювати, і мені запропонували ковток якогось червоного, навіть не пам’ятаю, якого саме. Навіщо «палити» продукт, якщо він не приносить задоволення?

 

Вино — ніби джерело насолоди, зупинка в русі на великій швидкості, коли різко залипаєш біля краєвиду з дороги, який тебе чіпляє зненацька своєю епічною красою. Коли відчуваєш аромат у келиху, калатаєш, робиш ковток, ще калатаєш — і знову занурюєш ніс у бокал, робиш два великих ковтка, дивишся, як воно осідає на стінках келиху, і знову занурюєш туди ніс…

 

Зрозуміло, що про це мова навіть не йшла. Це була просто рідина у роті! І це було до сліз прикро. Особливо враховуючи наше ставлення до тих, хто це вино виробляє, виплекує лозу, шукає нові підходи до смаків.

 

Я знаю багато історій від друзів, які переховувалися в бомбосховищах у перші страшні харківські тижні, коли літали бомбардувальники та кидали авіабомби на місто. Тоді збережений у когось віскі з фляжки, розпитий по ковтку, хоч якось знімав критичну напругу. І це ок. Ми живі, і в своєму живому стані потребуємо іноді підтвердження саме цього. Продаж алкоголю тоді був заборонений, і це були реально якісь залишки у схованках.

Із часом ми стали звикати до страшних і трагічних обставин, в яких опинилися. М’язи пристосувалися до внутрішньої напруги, стали більш гнучкими й навчилися таки іноді розслаблятись. Як не жахливо це писати, ми звикаємо навіть до втрат…

 

Війна загострила почуття, зміцнила — або навпаки, зруйнувала стосунки. Нерідко ті, хто залишився у фронтовому місті, відправили родини в безпечні місця і працюють тут самі. Як сказала моя хороша американська знайома, що довго працювала в Харкові журналісткою: «My biggest problem right now — I’m so lonely». А дехто з нас ще і втратили свої домівки.

 

Але все це стало не лише причиною для сумних самотніх вечорів, розділення життя на «до та після 24 лютого», розгубленості від зруйнованих планів та абсолютної неспроможності їх будувати.

 

Війна загострила відчуття життя. Просто виживаючі, ми вчимося цінувати момент. Бути тут і зараз. Спокійний теплий ранок, листя, що розпускається після травневого дощу, квітучі фруктові дерева ранньою весною, підтримуюча дружня розмова, власне, щирі обійми — сприйняття цього набуло нового змісту.

 

Так само почали повертатися смаки. Я абсолютно фізично, на рівні рецепторів відчула зміст старої, затертої до безсенсовності фрази «смак життя». Це не сталося одномоментно, але були ситуації, які поступово включали свідомість. І замість постійної напруги, зосередженості на зовнішній небезпеці ти починаєш дихати, іноді спати й навіть відрізняти смаки та винні аромати.

 

Одна з таких миттєвостей відбулася восени на прем’єрі фільму «Поранена земля» в Києві, на яку я спеціально вискочила з Харкова. Тоді після показу один із героїв стрічки винороб Георгій Молчанов, який приїхав на прем’єру з Миколаївської області зі всією родиною, запропонував продегустувати його свіжий петнат.

 

І мене прошибло… Уявіть: навколо постійно щось літає, майже всі шість гектарів виноградників SliVino Village порепані артилерійськими та ракетними вирвами. А вони встигли обрізати виноград весною, ходили за ним воєнним літом, щось зібрали восени та зробили прекрасний свіжий напій. Для чого? Щоби ми насолоджувалися!

 

Так, саме так: щоби ми, слухаючи щоденні прильоти, читаючи новини, що розривають душу, ховаючи друзів, не забували, що маємо право отримувати задоволення. Бо навіщо ж тоді вино? Це ж не вода, що втамовує спрагу.

 

І в моє життя почало повертатися вино. Я б навіть сказала, одне трошки допомогло іншому: вино — поверненню до життя. Ми навіть купили в офіс винні келихи, бо не п’ється воно з паперових стаканів. Але нам недостатньо просто піти в магазин і купити пляшку. Нам принципово пити саме українське, знайти цікаве, зробити з розпиття цілий ритуал із розповіддю історії про винороба та долю його справи під час війни.

 

Шукати ці вина в Харкові вкрай складно, іноді просто нереально. Тобто ми всі знаємо, що саме продається в наших супермаркетах. Якийсь час ми рятувалися My Wine виробництва Едуарда Городецького: прониклися його рожевим. Цей виробник непогано зайшов у деякі великі продуктові мережі. Рідко, але там можна зустріти Kolonist, Beykush Winery або Leleka Wines із чорними етикетками.

Із часом в місті дуууже повільно, але почали відновлювати роботу винні бутіки та бари. Там хорошого українського не набагато більше, але можна знайти дещо із Chateau Chizay, Stakhovsky Wines та навіть Shabo Grand Reserve.

 

Окремий виклик — ба більше, квест — знайти на полицях пляшку від «Виноробного господарства князя П. М. Трубецького» зі старих запасів. Що сталося з виноробнею, яку окупував агресор ще на початку війни, мабуть, уже всі знають. Але щиро раджу: як щось десь побачите, не шкодуйте грошей, купуйте. Впевнена, із часом вино з довоєнних запасів найстарішої виноробні України стане справді безцінним.

 

Звісно ж, залишаються онлайн-магазини. Зауважу, що більшість вин від цікавих українських виробників продаються саме там.

 

… Ми збираємося нашим невеличким робочим колом (каюсь: іноді під час робочого дня, бо часто працюємо без вихідних), відкорковуємо пляшку, розмовляємо… і тихо радіємо тому, що живі.

Фото:  Наталя Курдюкова