Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Morbi eu nulla vehicula, sagittis tortor id, fermentum nunc. Donec gravida mi a condimentum rutrum. Praesent aliquet pellentesque nisi.

БлогиЦИКЛ ІСТОРІЙ ПРО УКРАЇНСЬКІ ВИНОРОБНІ

ГоловнавиноробняЦИКЛ ІСТОРІЙ ПРО УКРАЇНСЬКІ ВИНОРОБНІ

#СВОЄВИНО



цикл історій про українські виноробні


Ми в Серцевині давно мріяли розповідати про продукти, які продаємо в нашій онлайн-крамниці та про людей, що їх виробляють. От які думки виникають, коли ви дивитесь на товар в магазині? Особисто в нас — нестримне бажання дізнатись історію його створення, особливо коли йдеться про крафт, тобто щось зроблене в невеликій кількості й, вірогідно, чиїмись руками, а не на фабричному виробництві.


Тож ми починаємо серію історій про вина, які виробляються на теренах країни, пройшли редакційну дегустацію та потрапили в нашу крамницю. Вони дійсно дуже різні. Недорогі та зовсім недешеві, міцні та легкі, червоні, білі, рожеві, ігристі. Вина, зроблені з винограду, зібраному на власних плантаціях, та вина з винограду, придбаному в місцевих господарств. Ми розповімо про майже гаражні сімейні бізнеси та про виробництва, в яких вже є розмах. І чесно зізнаємось: нам до душі виноробні, які шукають власний смак та багато уваги приділяють чистоті та органічності виробництва. До когось із них ми встигли з'їздити в гості, з кимось — поки що, згідно з вимогами часу, зустрілись онлайн. Будемо сподіватись, що формат спілкування не надто вплинув на його якість. Але, звісно ж, ми вже на низькому старті, щоби дочекатись можливості та погоди та рвонути на українські виноградники за новими історіями.




Найкращий рік



Вино від локальної крафтової виноробні Château Kurin стало для нас справжнім відкриттям осені 2020 року. Наткнулись ми на нього зовсім випадково, в одному з львівських винних магазинчиків. Нас привабила, як не дивно, етикетка, яка запевняла, що це вино виготовлене маленькими партіями з винограду, зібраного власними руками. І ще адреса: Херсонська область, м. Херсон, с. Степанівка, 212 км автодороги Одеса — Мелітополь — Новоазовськ М-14. Це виглядало якось дуже щиро. А от ціна навпаки — трохи збентежила. Воно було занадто недороге. Так, звісно, ми звикли до класичних полиць українських супермаркетів з місцевим алкоголем, я б навіть сказала — звикли не звертати на них увагу, але це вино ми знайшли в доволі цікавому винному місці. І вирішили ризикнути. Далі знайшли інформацію про виробника, замовили дегустаційний сет, і... почали продавати в нашій крамниці.
Про вино, долю та вигоди криз ми поговорили зі співвласником Château Kurin та виноробом у другому поколінні Денисом Халупенком. Зустрілись у месенджері. Онлайн складно зрозуміти атмосферу, яка, як на мене, дуже важлива у виноробному процесі, але ми спромоглися не лише відчути херсонську грудневу погоду, а й розгледіти колір щойно зібраної місцевої хурми.
Фото з сайту Винний Гід України
Співвласник та менеджер локальної крафтової виноробні Château Kurin юрист за першою освітою, і саме в цьому напрямку Денис планував своє майбутнє. Вчився і працював кілька років у Франції та Німеччині. А оскільки його батько Микола Халупенко ще в 1992 році заснував фермерське господарство Курінь, яке мало власні виноградники, Денис у закордонному житті теж збирав різну інформацію щодо сімейної справи та допомагав батькові розвивати бізнес.

— Я все дитинство провів на винограднику. Мій батько за освітою агроном, і наша родина постійно займалася виноградарством. Але ми вирощували і збували технічні сорти винограду, які йдуть лише на промисловість, на виноробні підприємства. Таких підприємств було на той час багато, вони у нас його скуповували, і це був наш бізнес. Ще ми мали ресторанний бізнес. Тобто ми мали два напрямки бізнесу. 2008-2009 роки, якщо пам'ятаєте, були кризовими, із важкими фінансовими наслідками для багатьох. І підприємства, що забирали виноград, набрали продукції в 2008 році та не розрахувались. Прийшов 2009 рік, а ми мали борги, не сплачені за минулий час. Ми зіткнулися з ситуацією, коли дебіторська заборгованість росте, з нами не розраховуються, пропонують якісь бартерні операції, але нас це не цікавило.

У 2010 році на винограднику Куреню вже працював ресторан-готель. Господарство розташоване на трасі М14 Одеса — Мелітополь, і всі, хто їхав на Генічеськ, Залізний Порт, Скадовськ, не оминали заклад, де можна було відпочити та поїсти, бо ці виноградники виходять на міжнародну трасу першої категорії, якраз до кромки асфальту.

Отже, у 2010 році з компанією не розраховуються постійні клієнти, відповідно і достигший виноград дівати нікуди, то що робити? Тоді батько Дениса пропонує робити вино та в якості компліменту пригощати тих, хто зупиняється в готелі-ресторані. Таким чином підсилювати лояльність клієнтів до бізнесу.

— Ми постійно працювали над програмами заохочення клієнтів. Перше вино зробили тоді самі, не маючи ніякого обладнання, крім металевих чанів. Тоді вийшло його дві тонни. Це було червоне. Приїжджав до нас декілька раз винороб із одного з підприємств, дивився на все це та трошки нас консультував. Це перше вино дуже добре розійшлося, і за три тижні цих двох тон вже не було.
Щоби ви розуміли, через нашу виноробню проїжджало до трьох мільйонів людей протягом літа.
Якась частина з них заїжджала до нас. Так по келиху це вино й розійшлося. Потім люди відвідували нас вдруге, втретє, і почали вино замовляти. Ми навіть стали надсилати його «Новою Поштою». Вино постійно просили придбати з собою. І ми зрозуміли, що є попит, бо є довіра. Бачать люди виноградники, і що наш ресторанчик знаходиться прямо серед них, — і це викликає довіру.

А довіра — це головний фактор.
От зараз вже трошки ситуація змінюється, але тоді ставлення до українського вина було складне внаслідок неякісного продукту на ринку. Якісного локального вина було дуже мало.
Маючи такі результати, натхненні винороби розробили невеликий проєкт,
за 8-9 місяців укомплектували штат (винайняли технолога, лаборанта) і отримали приблизно 67 дозволів для офіційного виробництва вина. Це була найважча частина запуску процесу. Денис як юрист займався здобуванням офіційних дозволів. Частину документів треба було отримувати в Криму. У 2010 році деякі державні підприємства були в підпорядкуванні в Сімферополі. Виробникам давали якісь зауваження, вони повертались, виправляли. Також багато прийшлося мотатися в Київ, де був відповідний податковий департамент.

— 2 вересня 2011 року ми отримали ліцензію. Виноград на той момент уже благав його різати, але ми не могли почати збір, бо чекали на цю ліцензію. І в 2012 році ми зробили перше офіційне вино.
Я можу точно сказати: не було б тієї кризи, нічого такого не відбулося б. Ми не почали би займатися вином, не було б торгової марки Курінь, і не було б вина Курінь!
Зараз локальна крафтова виноробня Château Kurin (про точність назви ми теж окремо поговорили зі співвласником) представляє майже автономне господарство, де є готель, винні підвали, окрема будівля сучасної акредитованої лабораторії. Тобто, як висловився мій співрозмовник, є «крапкою» винного туризму: тут є зоопарк, гарна локація для відпочинку. У найближчих планах — будівництво власної пекарні та вихід на рівень автономного господарства, яке не буде залежати від кліматичних умов та комунальних чинників — таке собі українське шато.

Виноробня має дві плантації. Перша — основна, 50 гектарів, де розташований комплекс Château Kurin. І ще 20 гектарів молодих виноградників, які були засаджені в 2013 році. Усе автономно поливається. Саме цей фактор можливості автономного поливу став головним рятуючим чинником у цьому неймовірному, складному та, якщо казати про виновиробництво, засушливому 2020 році. Ми писали, що багато виробників постраждало саме через слабкий врожай, але не Курінь. І чомусь я не дивуюсь, дізнавшись про ставлення цих бізнесменів до криз.

Денис Халупенко чесно зізнався:
Це був найуспішніший рік за всю історію нашого виноробного бізнесу.
Урожай був зібраний навіть трохи більший, ніж торік.
Так, цього року була засуха, знаю, що на Одещині були проблеми, але ми контролювали вологу в землі й вчасно подавали воду та інші поживні речовини для винограду. Таким чином ми досягли високих цукрів для десертних і мускатних вин. Червоні вина досить потужні вийшли, а вони у нас традиційно користуються попитом.

Якщо аналізувати, як на бізнес вплинув локдаун, по-перше — він підштовхнув компанію торгувати онлайн. Традиційно це крафтова локальна виноробня, і торгували вином тут лише тоді, коли люди зі всієї України їхали повз неї на море. Тобто винороби торгували активно десь п'ять місяців на рік і лише в області, а весь інший час займалися технологією. Але цьогоріч зрозуміли, що не буде активного туризму на початку літа, і почали розвивати інтернет-торгівлю та знайомити споживачів із продукцією онлайн. На сьогоднішній день Château Kurin має хороші показники продажів.

Тож не дивно, що тільки зараз ми більше дізнались про цих виноробів: їхній бізнес фактично обмежувався ринком Херсоньскої області. Проте через коронавірусну кризу про це вино дізналася вся Україна.
Керуючись необхідністю виходу на зовнішній ринок, і я зараз не тільки про межі Херсонської області, а й про кордони України, компанія почала активно працювати над маркетинговою стратегією. Ми можемо бачити в різних джерелах кілька варіантів назви виноробні: «Шато Курінь», «Сімейна виноробня Курінь». Також мені зустрічалися відмінні варіанти етикеток. Денис запевняє: найближчим часом бренд має прийняти однорідний вигляд. У вересні компанія розробила новий логотип та етикетки й прийняла остаточну назву Château Kurin.

— Чому так? Багато листів цьогоріч ми отримали з Азії, з Польщі, з країн Балтії щодо співпраці, і наш маркетолог наполегливо працює, щоби розвивати міжнародний напрямок. Є українське ком'юніті за кордоном, українські крамнички. Туди заходять і українські споживачі, і місцеві мешканці. Я думаю, найближчим часом ми там будемо продавати свою продукцію, тож будемо писатися як Château Kurin.

Але якою б вдалою не була маркетингова стратегія, більш важливою складовою виробництва будь-якого споживчого продукту, на нашу думку, є технологія. І вино тут не виключення, швидше, навпаки: саме технології виновиробництва приділяють увагу поціновувачі натурального вина. Україна — держава, у якій досить складно розраховувати на чесність бізнесменів. Тому одним із важливих питань у нашій розмові зі співвласником Château Kurin було питання про екологічність процесу. Виробник позиціонує своє вино як натуральне, але важливо розуміти, що саме він вкладає в це поняття.

Денис Халупенко у відповіді звернув увагу в першу чергу на те, що він — багатодітний батько, має двох синів та доньку, і всією родиною вони живуть у котеджі, розташованому прямо на виноградниках.

— Ми не використовуємо токсичне навантаження на рослину. Те, що зазвичай використовується, — інсектициди, фунгіциди, різні антибіотики. Виноградну грону до 12 раз на рік купають у таких хімічних сумішах. Ягода все це накопичує через шкірку. Після такої обробки три тижні не можна заходити на виноградники. Це дуже токсичне середовище, і в агронома, і в робітників вона може викликати різні реакції організму. Ми живемо тут, мої діти поруч граються, катаються на велосипедах, у нас тут віслючок, страус, зоопарк прямо на винограднику, — ми просто не можемо цим займатись.

Багато хто цьому не вірить. Кажуть: так не може бути, у вас би вже все померло та не було б ніякого винограднику. Але ми знаходимось на південних схилах, у нас роза вітрів, спека, гарна погода, у нас немає ні снігу, нічого такого. Думаю, у цьому і полягає наш успіх. Зараз, наприклад, настав сезон збору хурми. На жаль, не посадили гранат, але посадимо в наступному році.

О! Зараз покажу хурму українську. Може, побачите онлайн: ось, стоїть червона в ящиках, досить велика вродила. І ми достатньо рано збираємо виноград: завдяки кількості сонця та південним схилам.
Просто природа нам подарувала такі умови кліматичні, такий теруар.
Але нам дійсно приходиться постійно виправдовуватись. Люди кажуть, що інші витрачають на це мільйони, і не розуміють, як ми можемо без цього обходитись.

А ще у нас є такі клієнти: чоловік і жінка, що хворіють на онко, і вони беруть наші вина, які їм допомагають. Раціон їхній під них підібраний, і ми несемо тут відповідальність. Ми займаємось вивченням впливу вина на організм.

Звісно ж, у розмові про технологію я не могла не запитати про сульфіти, бо кожен винороб має власний погляд на їх використання. Є навіть ті, хто зовсім від них відмовився. За словами Дениса Халупенка, Château Kurin користується продукцією перевіреної німецької компанії та лише на етапі одразу після зброджування сусла.

— Знаю, що іноді використовують сірку при розливі вина: розлили, сірку додали й закоркували. Але ми такого не робимо: використовуємо сірку лише у великих ємностях із нержавійки, бо вона повинна вийти з вина, зробити свою справу та покинути його. Це іноді робиться під час розливу для стабілізації вина в магазинах, для експорту, але ми цього не робимо.

Вино має надавати людині не тільки радість, а й користь. Я багато де жив: працював і навчався п'ять років у Німеччині, у Франції. Там при інститутах виноробства є кафедри про вино та здоров'я. Люди, які свідомо купують та вживають вино, розраховують, що воно буде не лише смачним, а й корисним. Якщо виноград здоровий, вирощений у екологічній локації, тоді він буде благотворним для людині.

Із подібним підходом до виробництва не зовсім зрозуміло, як таке цікаве екологічне вино може настільки небагато коштувати. Денис Холупенко ж, зі свого боку, запевняє: треба враховувати специфіку ринку. Ціноутворення прив'язане до регіону. Херсонська область одна з найбідніших областей України. Винороби орієнтуються на заробітні плати та вираховують: яка вартість вина надасть змогу місцевим жителям його купувати. Останні вісім років вино Château Kurin продавали тільки у своїй локації.

— Якби продавали дорого, його просто ніхто не брав би. Навколо нас багато винних підприємств, і там ціна набагато нижча. У херсонських великих агропідприємств можна купити вино на розлив за 57 гривень за пляшку. Ми продавали за 100 гривень, і не були впевнені, чи будуть брати місцеві. Попит знизився, але люди все одно беруть. Ми робили локальне вино для херсонців і туристів, які до нас заїжджають. Ми насправді на ньому багато не заробляємо, рентабельність досить невелика. Але чому не можна зараз піднімати ціну? З цим вином потрібно ознайомити широку аудиторію, щоби людям була доступна ціна.

Нам би не хотілося робити вино лише для сувенірів або до великих свят. Нам хочеться, щоби пляшка нашого вина була в кожній родині, яка розуміє, що це таке: культура споживання вина та їжі, та й взагалі — гастрономія. Ми орієнтуємося на виробництво доступного якісного вина.

Денис зізнається, що дегустує не тільки власні вина, хоча і це треба робити регулярно, адже вони постійно змінюються. Він слідкує за виробниками як усередині країни, так і за кордоном. Із власних любить групу сухих червоних вин, а саме — Cabernet Sauvignon, бо в ньому найбільша кількість танінів.

— Мені подобається, коли вино «в'яже язик». Коли воно жорстке, коли набираєш вино в рот, потім проводиш язиком між десною та щокою, і відчуваєш як «зуби висипаються», тобто таніни в'яжуть. Мені подобаються вина, які пройшли тривалу мацерацію, коли довго на меззі стояв виноградний сік і відбувається бродіння зі шкіркою ягоди впродовж довгого часу. Вино тоді таке чорне, потужне, відчувається кардіо, воно трошки піднімає тиск, гемоглобін. Ці вина — справжні.

У нас багато цікавих, легких, білих, смачних, тонких вин, але якби був вибір вживати все життя якесь одне вино — то було би червоне сухе.

Я ж зі свого боку зізналась, що виокремила для себе їхнє рожеве — чесне, я б навіть сказала, відверте, з простим та трохи квасним смаком домашнього вина й чистим польовим ароматом.
Якщо ж говорити про Україну та нашу культуру споживання вина, то, на думку мого співрозмовника, українці не розбираються у вині, але це не унікальна ситуація. Так є в усьому світі, запевняє Денис. Наприклад, у Франції, за останніми дослідженнями, молоді люди від 20 до 30 років не змогли назвати жодного бренду французького вина, 80 відсотків опитаних взагалі нічого не могли сказати. Є люди, які дуже добре розбираються, фахово задають питання, уважно все слухають, із ними цікаво вести розмову, вони допитливі. А є люди, яким не цікаво слухати, але цікаво вживати. Хотілося б, щоб у всьому світі була краща ситуація, але в нас не гірша, ніж в інших країнах, говорить винороб.

А ось про особливість суто українських вин Денис висловлюється обережно. Україна досить велика держава. Херсонські вина та закарпатські — абсолютно різні. І як би херсонці не старалися, вони ніколи не зможуть зробити вино як на Закарпатті, і навпаки.

— Головне для вина — це грунт. Все, що знаходиться всередині пляшки — калій, кальций, це мінерали.
Відкорковуючи пляшку, ми пробуємо смаки землі. Це смаки конкретної області, насправді. Які б винороби, французькі чи інші, щось не робили, вони не зможуть підкорити своїм технологіям наші херсонські теруари.
Звісно ж, як і будь-який бізнесмен, який планує стратегію розвитку власного бізнесу, Денис думає про потенційний розвиток усієї галузі. Головною проблемою він вбачає відсутність на материковій частині України справжнього, професійного, сучасного, із нормальним фінансуванням навчального закладу. Закладу, який буде і ділитися знаннями, і ці знання акумулювати, який матиме власні дослідницькі виноградні плантації та лабораторії, який буде проводити аналізи вин із різних регіонів України та писати про це наукові роботи. Україні потрібні хороша кафедра або факультет «винна промисловість», факультет «технологія вина», факультет «міжнародний винний бізнес».
Нам потрібні наукові дослідники, консультанти, гарний, якісний український щомісячний журнал. Нам не вистачає бекграунду, нам не вистачає знань. І через те є проблеми, саме через це ми програємо іншим країнам.
Нашу країну, говорить мій співрозмовник, найчастіше розрізняють через Чорнобиль. Проблема виноробства — це проблема державного рівня. Треба більш ефективно й на державному рівні вирішувати питання екології.

— Іноземці дуже добре розуміють, що який би не був порядний господар, але коли повсюди в країні, грубо кажучи, — звалища і смітники, а головний екологічний шлейф — від Чорнобилю, то щоб я не робив, і як би мені не довіряли та добре не знали, мене не будуть сприймати належним чином. Треба, щоби держава переймалася цим, і вирішення екологічних проблем було пріоритетним. Це дуже важливий фактор.

Що ж стосується власного майбутнього, мій співрозмовник зізнався, що йому вже зовсім не цікава юриспруденція. Два роки тому він забрав родину, з якою жив в Німеччині, і де діти навіть встигли піти в школу, та повернувся до Херсонщини. Зараз Денис Холупенко закінчує магістратуру Херсонського національного технічного університету за спеціальністю «інженер-технолог харчової промисловості» та отримує диплом.

— Мене приваблює технічний, виробничий напрямок, я працюю в лабораторіях, сам роблю аналізи, мені цікаво все, що стосується виноробного процесу, а не лише керівництво та менеджмент. Існує гостре питання кадрове в Україні, але не може не бути кадрових проблем, якщо в Україні немає якісного навчального закладу.
На завершення нашої захоплюючої та змістовної бесіди я не втрималась від питання, коли Денис вперше спробував вино.

— Думаю, 5-6 років мені було. У нас стояло вино на столі, можна було взяти та спробувати. Я взагалі вважаю, що вино (я маю на увазі сухе) не є напоєм, що його можна вживати з якогось конкретного віку. Я навчався та працював із грузинами, з італійцями, французами й іншими європейцями, скрізь бачив, що діти 8-9 років робили невелички ковтки вина, — і це було нормально, це їм дозволялося.

Але по-справжньому зміг вино оцінити вже, мабуть, коли почав займатися виноробством. Адже до цього я був професійним спортсменом. Я — майстер спорту з академічного веслування, чотирикратний чемпіон України, двократний фіналіст чемпіонату світу серед юнаків. І навіть ковток — це було абсолютно неприйнятно. На фізіологічному рівні це могло б завдати мені шкоди на змаганнях. Питання алкоголю для мене було взагалі закрите в тому періоді життя.




Україну складно назвати виноробною країною, проте і невиноробною вона не є. Тільки на мапі, створеній зусиллями Серцевини, понад 40 великих та не дуже локальних виновиробників. І в кожного з них — власний підхід до виготовлення вина, до його смаку, загалом — до філософії його створення. І в кожного з них — #своєвино.

Звісно ж, нам немає сенсу тягатись із Францією або Італією, де таких виноробень на кілька порядків більше. Але нам варто цінувати те, що маємо в країні натепер, та підтримувати власних виробників, для яких поступово це стає найголовнішою справою життя.

Попереду в нас — ще кілька історій про українських виноробів, які, сподіваємось, додадуть нових назв улюблених напоїв у вашому винному словнику.

Тож далі буде…


Авторка: Наталя Курдюкова

Фото з сімейного архіву Дениса Халупенка та фейсбук-сторінки Château Kurin

Дочитали до кінця. Далі — найприємніше.

Ви можете купити вина Château Kurin в нашій онлайн-крамниці.


Серцевина — це в першу чергу медіа, а магазин — своєрідний спосіб підтримки (донейту). Ми не хочемо просто збирати кошти, ми ділимося з вами тим, що самі споживаємо, що пройшло прискіпливу редакційну дегустацію.

Якщо вам до вподоби наша ідея розвитку культури довкола виноробства, вдумливого споживання, фермерства, екологічності. Якщо ви слідкуєте за нами, читаєте, дивитесь, слухаєте. Як знак зацікавлення та підтримки – робіть покупки у нашому магазині.

Have no product in the cart!
Продовжити покупки
0