Повномасштабне вторгнення підсилило українізацію. Звісно, хочеться вірити, що паростки української ідентичності просто дрімали й зараз проростають. Більш того, останнім часом ми спостерігаємо підвищення цікавості до історичних, культурних, гастрономічних українських автентичних речей. Борщ уже «видихнув» щодо свого позиціонування.

Тепер от хочеться поговорити про українське вино, ставлення до якого змінилося в останні місяці. У приватних розмовах майже усі винороби відмітили, що в 2022 році зросли продажі вина. Не всі, відверто кажучи, були готові до певного ажіотажу, але фіксуємо факт: війна змінила відношення до українського вина. Попри складні часи, виноробням гріх жалітися на продажі.

Зміна статусу відбулася з кількох причин:
1) так званий «сухий закон» на початку повномасштабної війни сприяв прямим продажам;
2) останнім часом ресторани та бари нарешті захотіли мати українські вина у своїх винних картах;
3) українські вина вирушили на експорт, а для задоволення винних потреб симпатиків України за кордоном треба ой як багато вина;
4) платоспроможні українці почали купувати більше місцевого продукту;
5) що важливо, зросли онлайн-продажі, а крафтове українське вино можна придбати переважно в онлайні.

Усі ці позитивні тенденції насправді мали довгий розгін, бо перші нотатки зміни споживацького ставлення до українських продуктів ми зробили ще за кілька років до Революції Гідності. І ця хвиля патріотичної підтримки, апогей якої зараз настав, далася нам надто високою ціною: війною, згодом, новою фазою війни, а у бекграунді — Майданом і втратою Криму.

Наш документальний фільм про виноробів, що працюють іноді буквально «під обстрілами», в один момент захотіли подивитися в Англії, Франції, Італії, Іспанії, Туреччині, у ПАР. «Виявляється, ми не знали, що Україна — виноробна країна, — говорять здивовані критики, яким ми надали можливість переглянути фільм, — ми не сприймали Україну з цієї точки зору».

Марно говорити, що до війни всі наші намагання розказати Україні та світу про локальне виноробство, чиє коріння сягає часів Трипільської культури (розквіт між 5500 та 2750 роками до н. е.), просто ігнорувалися. Ми ніби билися головою об лід, пригадуючи забуту пісню «Мертвого Півня». Навіть лагідна українізація винних термінів сприймалася, м’яко кажучи, не надто серйозно.

Як говорить історик Ярослав Грицак: «Війна — це велика катастрофа. Але вона водночас створює великі нагоди й робить речі раніше неможливі — можливими». Вочевидь, на нас очікує ренесанс у ставленні до української виноробної справи і, хотілося б вірити, до її історії. Принаймні розпочався процес підтримки українського вина через гаманці українців.

Крутиться в голові кілька риторичних питань. Чому потрібні були війна та пандемія, щоби в Україні полюбили українське вино? Чому українське виноробство, яке і так шкутильгало, мало втратити людей, виноробні, інфраструктуру, аби зараз констатувати дію гасла «Свій до свого по своє»? Ми ж уже перевірили свого часу силу цього win-win принципу. (Йому, до речі, понад 100 років. Гасло зародилося наприкінці XIX сторіччя та діяло в Галичині в 1920–1930-х за часів польської окупації. Українці гуртувалися, щоби стимулювати розвиток вітчизняного виробництва і власного бізнесу).

А де ж пересічний українець може купити хороше локальне вино? І це реально квест, бо купівля чогось, що має прикрасити вечерю, перетворюється на виклик. Я маю звичку часто споглядати, які вина купують люди в маркетах, при чергах на касі це не складно: просто стій та спостерігай. Навіть у тих магазинах, де є декілька позицій пристойних українських вин, вони, як правило, губляться на полицях, і лише відчайдушний впертий конесер знайде щось для себе. Ну а гудвайн, оквайн та вайнтайм є далеко не в кожному місті. Саме тому онлайн-замовлення зараз для українського вина — вихід.

І ще одне моє спостереження. Біля кожного будинку є окремі сегрегатори на скло, просто зверніть увагу на винні пляшки там. Ну, по-перше, побачите 90% пляшок від пива та горілки, а по-друге, якщо і трапляється щось із українського виноробства, — саме те, що краще назвати неподобством.

До чого всі ці роздуми? Просто почув сьогодні в розмові, що, мовляв, завершиться війна, і знову повернемося до італійського та іспанського, — а мова йшла про вино. Значить, ще не вибудували ми фундамент, немає стійкості уподобань, звичок. Хоча з'явилися поціновувачі, хто, відкривши для себе українське вино, уже не мають комплексу винної меншовартості. Тож давайте перетворимо хештеги #купуйсвоє та #українськевино в конкретний алгоритм дій на наступний рік.