Lorem ipsum dolor sit amet, consectetur adipiscing elit. Morbi eu nulla vehicula, sagittis tortor id, fermentum nunc. Donec gravida mi a condimentum rutrum. Praesent aliquet pellentesque nisi.

БлогиМені потрібна жінка!

ГоловнаблогиМені потрібна жінка!
жіночі винні посиденьки як соціокультурний феномен

Мені потрібна жінка!

Або жіночі винні посиденьки як соціокультурний феномен

 

Ох, уявила собі реакцію на цю назву!) Все ок, друзі, ви все правильно прочитали. Але ні, сенсації не буде, хоча маленький камінг-аут таки можливий.

 

Мої винні жіночі посиденьки останнім часом прийняли на диво системний характер. Ми збираємося різними складами для вирішення дуже різних питань. Іноді це стається із завчасно продуманою проблемою для обговорення, іноді навпаки — питання виникає в процесі дегустації та вже до завершення зустрічі, як правило, має набір конкретних пунктів для його розв’язання. Але це майже завжди має чіткий та зрозумілий результат.

 

І не надто важливо, з якого приводу зібрання. Однією маленькою компанією ми можемо обговорювати намір подруги-психологині підвищити професійну кваліфікацію та її невпевненість у власних силах; згадуємо свій психологічний досвід та надихаємо вірити в себе. Ще є моє дороге жіноче коло, в якому ми підтримуємо одна одну під час складних життєвих обставин, і особливо це стосується професійного вигорання.

 

Обожнюю свою маленьку жіночу київську банду. Підозрюю, що під час однієї з наших зустрічей ми таки придумаємо якійсь революційний переворот в українській журналістиці (ми й так уже багато чого намудрили, що вже майже втілене в життя)).

 

А одним з останніх з’явилося в моїй реальності невеличке коло суперпрофесійних жінок (у яких я ще й багато чому вчуся): із ними ми обговорюємо варіанти стратегічного розвитку, в тому числі міста. Теж небезрезультатно, до речі.

Так, ви все правильно зрозуміли. Ми дегустуємо якесь вино, говоримо про нього (про вино, в сенсі), нерідко відкриваємо щось дуже цікаве (наприклад, з останнього — неймовірне червоне сухе «Скарби Бредіхіна» від Slivino Village чи El Capitan Brut Rose від 46 Parallel, спілкуємось і… рятуємо світ.

 

І коли я в черговий раз (третій чи четвертий за останні пару місяців) попросила в чоловіка порадити вино до зустрічі, він уважно подивився на мене (щоправда, трохи з засторогою), але замість того, щоби висловити занепокоєння щодо мого поступового «заглиблення в пияцтво», коротко сказав: «Напиши про це!».

 

І тут у мене щось клацнуло. Я чи не вперше усвідомила, що до мого життя доволі щільно ввійшов формат, який до того був не зовсім прийнятний. І не те щоб я була категорично проти участі в таких посиденьках, я реально не надто комфортно почувалася в жіночому товаристві. Особливо коли мова йшла про невимушену атмосферу повільного, розслабленого спілкування. Я задумалася, чому так сталося, і чому все змінилося врешті-решт.

Винний абонемент «Серцевини»

Щомісячна посилка з вином та детальним описом до нього

Моє дитинство пройшло на вулиці. Тобто все ок, жила я вдома, у міцній та великій родині. Але в умовах маленького містечка, де всі знають один одного, принаймні точно в нашому мікрорайоні майже всі знайомі, гулялося практично без часових або територіальних обмежень. У нашій веселій компашці була абсолютна гендерна рівність: ми однаково відірвано бавились у козаків-розбійників, ганяли в футбол, лазили бердянськими схилами, граючись в хованки, та збивали скляні кульки в лунку, де дівчата набивали до землі свої кишені цими відіграними кульками так само як і хлопці. І, до речі, пригадую кількох моїх малих друзів-хлопців, які з задоволенням грали з нами в ляльок на покривалі під вишневим деревом біля нашої багатоповерхівки.

 

Перше принципове розділення почалося в школі. Сувора радянська реальність на чолі з нашою не менш суворою першою вчителькою примусово розсадила нас парами хлопчик-дівчинка. Так, з одного боку, це виглядає наче хлопчик має сидіти з дівчинкою задля (ха-ха) налагодження соціальних зв’язків. Та в результаті це виконувало абсолютно протилежну функцію — підкреслювало наші відмінності та нав’язувало гендерні ролі. І так, це була чи не перша ямка, яку почав копати між нами соціум. З якою метою чинилося примусове статеве розділення, для мене досі загадка.

 

Далі все покотилося з подвоєною швидкістю: розподілення ролей та обов’язків, окремі уроки праці для хлопчиків та дівчаток, ділення на хлопчачі та дівчачі компанії, булінг дружби між хлопцем та дівчиною, нерідко ініційований самими вчителями, загалом використання будь-якого приводу для підкреслення різниці між статями.

 

Ну і трускавка в рулетику: 23 лютого vs 8 березня. Цей апофеоз гендерного розділення, давший нескінченне поле для формування стереотипів щодо статі. До цього кошику ще додаємо фільми, гумористичні шоу радянського періоду та загальну парадигму: чоловіки та жінки — істоти з різних планет. І треба визнати, що це нав’язування соціальних ролей мало ефект. А навіщо бути іншою або іншим, коли щодо тебе є абсолютно конкретні очікування?

До чого це призвело? Ох, наслідків багато; упевнена, що кожний та кожна може зробити висновки з власної долі. У моєму випадку склався стереотипний пакет сприйняття жіночої спільноти. Так, свідомо пишу це: як жінка, в якої сформувалося негативне відношення до суто жіночого товариства. Ось лише невеликий перелік стереотипів, які доволі довго впливали на моє життя.

 

У мене були подруги, але водночас було таке собі, трохи негативне сприйняття жіночих робочих колективів, як «тераріумів» із власними законами існування, де не може бути щирих дружніх стосунків.

 

Теми для розмов в жіночій компанії: обов’язково перетирати кістки чоловікам, колишнім подругам, подругам колишніх, і взагалі — перетирати кістки будь-кому; обговорювати останні новинки індустрії краси та хвалитися успіхами дітей.

 

Мріяти жінки можуть про одне: шубу, дорожчу або красивішу за сусідчину.

 

Як багато ми чули про підступність жіночої дружби. До речі, і досі на пострадянському просторі повно серіального сміття про зради, закоханість в чоловіків подруг і всіляка подібна мутотінь. Явно має попит серед ностальгуючих за совком.

 

Досі чую, що справжня дружба між чоловіком та жінкою неможлива, бо рано чи пізно це все одно приводить до ліжка. Як же ж ми любимо вузенькі доріжки власних упереджень…

 

Власне, загалом, моє життя всі ці стереотипи аж ніяк не підтвердило, і це зрозуміло, бо життя ширше будь-яких шаблонів. У мене не було підступних подруг, точніше, вони були дуже різні, а з деякими я все ж таки дружу все життя. Я майже не працювала в суто жіночих колективах, але чоловіки в тих, де я працювала, іноді були не кращі за нав’язані нам стереотипи поведінки про пліткуючих жінок. Зі школи прекрасно товаришую з чоловіками, п’ю з ними каву, зустрічаюсь на пиво, говорю на різні, іноді достатньо особисті теми, але досі чую нісенітниці про неможливість щирої дружби між чоловіком та жінкою.

Втім, загальне ставлення до жіночих спільнот як не надто сенсових, зайнятих марним витрачанням часу на пустопорожню балаканину, тривало доволі довго. Чому це ставлення змінилося? Я не буду вдаватися в деталі власної внутрішньої трансформації. Ми всі зростаємо індивідуально — і у висоту, і в ширину, і в глибину. Ми робимо висновки кожної хвилини життя, тож навіть позавчора я була абсолютно іншою відносно сьогоднішнього дня.

 

І от в якийсь прекрасний момент у моєму житті почали з’являтись жінки. Понад те — я відчула, що маю в них потребу. Звісно ж, потреба не виникла нізвідки, а сформувалася після конкретних випадків, коли саме жінки зіграли ключову роль у розв’язанні важливих життєвих ситуацій. Мудрі, іноді сильні, іноді — сильні у своїй слабкості, винахідливі, впевнені, рішучі, відповідальні, творчі, різні — саме жінки спонукали мене до прийняття виважених та чітких рішень. Вони ставали поруч, коли, здавалося б, там мав би стояти чоловік, сильний та з широкою спиною… (чи як там в серіалі?)).

 

Розмови в моїх компаніях вкрай рідко торкаються стереотипних «жіночих тем», але іноді все ж таки торкаються, і в цьому є пошук сестринської підтримки, якщо хочете — надійного плеча, а не бажання поскиглити, або навпаки — похизуватись.

 

Я зрозуміла, що втратила багато часу на блукання у власних упередженнях. Несвідомо, звісно ж. Хоча вірю в гармонію в природі та що в житті все завжди з’являється вчасно.

 

Як, наприклад, увійшло в моє життя вино.

 

Тут, власне, можна зайти на наступне коло чергових стереотипів, типу — дівчатка віддають перевагу розе. Але пожалію вас та одразу скажу: ми відкривали для себе дуже різні смаки — сухі та десертні, хрусткі та щільні, білі та червоні. І так, був досвід із прекрасним рожевим. До речі, маю знайомих чоловіків, що якраз полюбляють розе… з еклерами… І заради Бога, з вином — най не буде ніяких шаблонів та упереджень! Не лишайте себе яскравих смакових та емоційних вражень, які наповнюють наше життя безліччю відтінків та якраз і захищають від чорно-білого сприйняття світу.

theheartofwine@gmail.com

Режисерка, журналістка. Їм та п’ю все, що мені смакує, не люблю вкладати життя в кілька банальних слів. Ділюся враженнями, коли вважаю, що вони того варті.

Режисерка, журналістка. Їм та п’ю все, що мені смакує, не люблю вкладати життя в кілька банальних слів. Ділюся враженнями, коли вважаю, що вони того варті.