Поранена земля

Розбиті дороги, знищені будинки, поховання на подвір’ях, понівечені церкви, заміновані поля, перестрашені свійські тварини, що блукають лісами… Квітень 2022 року.

Рік тому. Ми вирішили зняти серію документалок про українське виноробство. Об’їздили майже всі виноробні регіони: від Півдня України до Закарпаття. Всюди нас зустрічали натхненні працею люди. Ми вклинювалися в їхні графіки, бо робота зі власною лозою вимагає постійного занурення в процес.

Фінальні зйомки відбулися в Закарпатті восени. Ми зафіксували на камеру стільки сонця, тепла, мудрості. Жили в очікуванні перших показів.

Коли прийшла війна, робили все, що робилося: розвозили людей, медикаменти, поселяли, вантажили… А коли за чотири тижні трохи отямилися, зрозуміли, що відзняте рік тому зараз нікому не потрібне. Подумалося, що маємо змінити фільм: порівняти, як було та як є.

Процес пішов. І ми вирушили на додаткові зйомки.

Розпочали із Закарпаття, свідомо рухаючись від найбільш безпечного регіону, що є надійним тилом, до місць, де йдуть бої. Дорогою до Ужгороду заїхали в Мукачево.

Гуманітарно-волонтерський штаб на березі річки. Всюди чіткий порядок попри великі потоки людей. Минулого року Надія Семенець проводила нам екскурсію та дегустацію на Chateau Chizay, сьогодні ж ми зустріли її у волонтерському штабі. Заклопотана, але впевнена. Працює три дні тут, три — на виноробні. Довкола багато вдячних людей, а деякі вже інтегруються та планують спільні бізнес-справи («Немає зла, щоб на добре не вийшло»).

Ужгород заставлений автівками та справляє враження спокійного міста. Торік ми розмовляли з відомим кондитером Валентином Штефаньо про культурну інтеграцію в Закарпатті, сьогодні ж Валентин роздумує про нову українську ідентичність. Коли говорили про війну, він не втримався й заплакав.

Винороб Влад Чопак зосереджено працює з лозами. Він ділиться думками, що вони відчувають неспокій людей, які з ними зжилися за всі роки. У перервах телефонує колезі з Миколаївщини: «Як у вас справи?», — підслухали ми. «Та нормально все, стріляють десь там, а ми працюємо», — відповідає Георгій Молчанов із виноробні Slivino Village.

Влад готовий взяти на виноробню переселенців із Півдня, щоби ті лише хотіли та зналися на праці.

Ми повертаємося до Львова, дорогою заїхавши до містечка Перечин. Тут художники по металу кують протитранспортні шипи, гарпуни для розмінування, роблять переносні печі-грубки. Поруч із кузнею і живуть. Суворі, небагатослівні, а коли за чергою згадують, чим займалися до війни та де жили… Мороз йде шкірою: вся Україна в одному місці. Обідають за спільним дерев’яним столом, наче апостоли.

Київщина зустріла нас дощем та розбитим танком на Житомирській трасі. Всі роблять селфі біля смертоносної залізяки. Чим далі, тим більше обгорілих будинків обабіч дороги.

У Макарові нас підбадьорив великий синьо-жовтий прапор в центрі міста та дівчата, що захоплено й навіть весело щось обговорювали. Місто завмерло, але звуки поодиноких ремонтів повертають його час від часу до життя.

На під’їзді до Ясногородки зупинилися біля церкви. Вона вся посічена обстрілами. У селі є великий сімейний екопарк та ферма. Власне, туди ми і їдемо. На фермі всі збуджені, шукають страусів, що втекли через обстріли та розгублено гуляють у лісах. Це ще добре, що втекли, бо понад сотні страусів загинуло під час бомбардувань. Ми були в успішний для працівників день: одного страуса зловили прямо у нас на очах, а пізніше ще й павича.

На території екопарку є виноробня Wineidea. Офісні приміщення знищені. Стоїть синьо-жовта стара Волга: таке враження, що свідомо була підбита. Але, дякувати Богу, на всіх виноробнях є підвали. Вони і вино зберегли, і людей, адже працівники ховалися в дегустаційному залі у винному погребі.

Винороб Павло Макогон показує нам лімітовану серію вина «За перемогу». Це витримане Одеське Чорне з 2017 року. Вже розходиться, наче гарячі пиріжки.

У селі Небелиця на полях підприємства Artberry ми затрималися майже на весь день, щоби побачити та відзняти процес знешкодження бомби, яка лежала між черешнями декілька тижнів. Гахнуло добряче. Зафіксували підрив із трьох камер.

Невимовним катарсисом були наші візити та зйомки на винних складах у селі Стоянка. Третього та четвертого березня склади з вином та продуктами бомбили. Як ми дізналися згодом — цілили сюди росіяни свідомо, з різної зброї, цинічно та неодноразово. В перший день наших зйомок склади ще диміли. Вітер гримав залишками залізної обшивки. У повітрі висів горілий запах в перемішку з винними ароматами (аж незручно писати слово «аромат»). Тисячі пляшок з вином потріскалися, обгоріли.

Але знаєте, яка думка не дає спокою: під час пожежі вина з верхніх ярусів рятували вина знизу, поливаючи собою. Вино врятувало вино.

Компанія зазнала збитків на понад 15 мільйонів євро. «Це ніщо в порівнянні з людськими втратами, — каже Володимир Шаповалов, співзасновник Goodwine. — Кожна криза для нас є моментом істини», — продовжує він і напівтона розповідає, як його команда завдяки логістичним напрацюванням активізувалася на гуманітарному напрямку.

Дорогою на Миколаївщину нас усе частіше зупиняли на блокпостах. За Вознесенськом вздовж дороги валялися упаковки російських сухпайків. У Миколаїв ми в’їхали практично самі: авто йшли на виїзд із міста, а машини з херсонськими номерами вирізнялися тим, що були геть усі в болоті.

Ми проїхалися містом… майже кожен другий перехожий йшов з баклажками. У Миколаєві давно немає води.

Нас чекали на виноробні Slivino Village. Село Сливине — під Миколаєвом. Тут у родини Молчанових підприємство «Чиста Вода». Тому на виноробні тільки й розмов, що про воду та її поставки до Миколаєва.

Нам ж кортіло побувати на виноградниках, і ми погнали туди. Традиційно мене зустрів тут заєць, як і під час тогорічного візиту. Георгій упевнений, що це уже навіть не збіг! На виноградниках тепло та вітряно, вітер доносить постійний гул канонади.

На полях у землі немало ракет. Омиті дощами, вони виблискують на сонці.

Згодом ми повернулися на виноробню та символічно відкоркували вцілілу пляшку вина, яку знайшли на обгорілих винних складах під Києвом.

Комендантська година підганяла шукати нічліг. Готель прийняв нас забитим центральним входом та пляшками з водою (щоби помитися), які нам люб’язно поставили біля кімнат.

Місто під вечір наче вимерло. Вночі бахкало. Було не до сну.

Зранку ми вирушили до Ольвії на виноробню Olbio Nuvo. Засновник — винороб-ТрОшник Павло Григорович Магаляс чекав нас на блокпості, де проходить службу. Власне, якби ми не сказали, що їдемо до цього винороба, нас, мабуть, не впустили б. Навіть акредитація ЗСУ не дає такої сили, як знання винороба-ТрОшника. Дорога на Ольвію була з пригодами, про які краще не писати, адже до місця, де велися бої, були зовсім близько.

На виноробні нас зустрів собака Бахус. А Павло Григорович, почастувавши своїм вином, почав показувати автентичні грецькі амфори, знайдені тут на полі, та… ракети, також знайдені тут на полі. Ракети винороб складає поруч із давньогрецькими артефактами.

Знаєте, за кожним вином стоять у першу чергу люди, тож Миколаївщина залишила враження сильних людей: виноробів-ТрОшників, виноробів-волонтерів, виноробів-воїнів, виноробів-активістів.

Дорогою до Одеси ми оминули Очаків. Там бомбили. Тому не вдалося заїхати на виноробню Beykush Winery. Одеса зустріла нас застиглою напругою очікування небезпеки. Закритий повністю Дюк — натомість відкриті серця одеситів, які збирали воду для Миколаєва.

Щойно ми виїхали з Одеси, туди прилетіло, те саме з Миколаєвом: бомбили майже там, де ми ночували…

Південь України — поранений, але активний, впевнений. Поранені виноробні, але жива наша земля, і жива лоза. Лоза — символ мирної країни. Цей символізм прийшов з античних часів, яких ми торкалися в Ольвії. Символізм надзвичайно промовистий, адже мати свою землю та лозу означає жити без війни, в достатку…
Дорогою додому в голові крутилася пісня, яку нам на Закарпатті заспівали Ірина та Віктор Янцо:

Вінко, вінко, вінко червеноє,

Котя буде, вінко, пити,

Кіть я пуйду в зимлю гнити?