ТВОРЧІ ВИНОМАТЕРІАЛИ: ОЛЕГ СКРИПКА

Розмова з Олегом Скрипкою саме про вино планувалася нами ще до великої війни. Те, що має статися, станеться: попри складні логістичні домовляння про інтерв'ю, нам таки вдалося. Отже, в рубриці «Творчі виноматеріали» — бесіда з людиною, яка поєднує вино з музикою та, що для нас важливо, бачить у винній культурі більше культури, аніж вина.

Олеже, я от вклинився у ваш графік, аби поговорити про винну та навколовинну культуру саме зараз: у період великих змін, у період великих руйнувань. Знаємо, що виноробні, зокрема на Півдні, знищені, доступи до виноградників заміновані. Як ви це переживаєте — як винороб, як людина вина та культури?

Як би не жахала нас війна, не полонила нашу увагу, все одно війна — це лише частина життя, а основна частина — мирне буття. Ми спілкуємося, ми працюємо, я співаю пісні, країна функціонує — і слава Богу, що так відбувається. Вояки і для того воюють, аби ми функціонували, бо війна йде за наше існування.

І мені подобається, що ви розглядаєте вино в контексті культури, бо і я зайнявся вином саме в контексті культури. Якраз нині ми займаємося нашою культурною археологією. Десь генетично глибоко ми знали вино, ми його любили, потім була перервана традиція, зараз ми її розкопуємо, дістаємо. Треба просто з цих знань пилюку змахнути, і ця енергія проявиться. І все це винознавство, шанування вина має активну динаміку під час війни.

Власне, перед великою війною ви стверджували, що уже відбувається винна революція в Україні. Але тільки тепер, як це не парадоксально, ми на піку зміни ставлення до українського вина: проходять численні дегустації, українське вино вирушило на експорт. От на вашу думку: чому це стається у період найбільшої кризи та що буде далі?

Нині вино постає в контексті української культури. Українці лише зараз як народ збагнули просту істину: треба цінувати своє. Якщо ти не цінуєш свою країну, свою власність — її хтось забере. Зараз українці зрозуміли, що вони можуть втратити свою державу, і почали її цінувати. Ця проста думка нарешті дійшла в голову до пересічного українця.

Винолюбство в Україні розвивалося давно, хоча ми не можемо оминути тему, що державного механізму щодо підтримки культури виноробства не було. Нам із вином дуже важко конкурувати зі Старим Світом, бо там вино потужно підтримується державами. А в Україні склалася традиція споживати чуже вино та традиція не шанувати своє, і не тільки вино. І це була велика стратегія, аби демонтувати український народ, його державність, самоусвідомленість. На рівні держави не було створено механізму на захист свого, і люди на приватному рівні зовсім не розуміли, що відбувається та що треба робити.

Напевно, лише зараз ми почали формуватися як держава, складати націю, і нація мусить створювати внутрішні культурні ринки. Це означає, що нам треба слухати свою музику, споживати свою літературу, кіно і споживати своє вино. Ясна річ, у нас хорошого вина не так багато, як в інших країнах, але воно у нас є, і воно наше, і воно саме нам підходить. Воно віддає духмяністю нашої землі.

Як колись була квота на музику, так зараз має бути квота на українське вино. Виноробство розвивається в Україні не завдяки державі, а всупереч. І «Серцевина» — це в десяточку, без сердечності хорошого вина не вийде.

Не буду приховувати той факт, що мене наштовхнули займатися вином французи. І тільки у Франції, будучи зануреним у соціум, я зрозумів, що вино — це саме культура, це навіть не гурманство, а частка культури, і якщо пересічний француз не розбирається у винах, це як у нас — неграмотно писати.

Французи впевнені, що вино — це і sacrum, і profanum. А як ви визначаєте вино?

Це, як будь-яке знання чи релігія, має екзотеричну та езотеричну складову. Екзотеричну для широкої публіки… до речі, хороша пісня теж мусить мати ці дві складові. Хороша пісня має мати зміст, сенс, який ми шукаємо також у вині. Ну, і… вино спонукає до філософії.

На мою думку, не можна відділити українську культуру від винної культури, це все одне ціле… Де перетинається українська музика, крафт, етніка, рок-музика та винна культура?

Я виріс у росії, де досить агресивний культурний клімат. Коли мене привезли перший раз в Україну, мені було 7–8 років, у село на Полтавщину. І що мене здивувало тоді: ніхто не матюкався, взагалі не було такої традиції, діти на «Ви» називали батьків. Тоді це мені сподобалося, а зараз я осмислюю, що це — шляхетність, благородність. І ця шляхетність залишилася в селах і, можливо, у деяких містах на Заході України. Село було як схрон для пісень, вишиванок, високої культури.

Можливо, українці це не усвідомлюють, а я, як людина стороння, що приїхала в Україну, це побачив, усвідомив: шляхетність є в нашій традиції, у нашій культурі, а шляхетність неможлива без вина.

Олеже, от як ви прийшли до свого вина? Ви ж як рок-, як панк-музикант не відразу були закохані у вино… Як відбувалася ця трансформація?

Маю такий характер, що подобаються різні напрямки діяльності, але вони всі об'єднанні культурою. У мене була лінійка дизайнерського одягу. Свого часу я відкривав ресторан української високої кухні «Канапа», моїм компаньйоном був Дмитро Борисов. І у мене було відчуття, що треба зробити вино, щоб українці пишалися, що у них є своє хороше вино. Щоб іноземці, французи зокрема, приїжджали. А вони ж захочуть скуштувати локальне вино, і тому я обрав Піно Нуар, бо це фетиш. Є люди, які їздять по всьому світу та куштують тільки Піно Нуар. І безумовно, вони залюбки дегустують наш Піно Нуар і приємно вражені.

Я зрозумів, що мені треба знайти професіоналів, бо будувати виноробню не хотів. Я познайомився з багатьма виноробами, і в розмові з людьми з Шато Чизай я відчув, що вони готові, що очікували на вино такого класу. А найголовніше — вони знали, як це зробити, які технології треба застосувати. Я взяв у оренду найкращу ділянку, шість гектарів. Лозам на той час було сім років. І все закрутилося: у нас французька технологія, і в деякій мірі — угорська.

А хто вам допомагає?

Золтан, головний винороб Шато Чизай (ред. — Золтан Удваргельї), — реально шаман. Хоч я і отримав диплом сомельє, інколи дивуюся, як він усе передбачає. Золтан мені часто надсилає поштою пронумеровані пляшки, і я збираю друзів, сім'ю — всіх, хто любить вино, — і ми дегустуємо. Пляшки пронумеровані, і ми спільно обираємо. Я так розумію, у вині як у музиці: може бути ля-бемоль, а може — до-дієз. Потім це справа технолога: сформувати, щоби вино було питне.

Але сорти обирав я: Трамінер і Піно Нуар. Я керувався ідеєю, аби сорти були знайомі людям, і ці сорти мають бути цікаві: і для іноземців, і для наших винолюбів.

Із чим ви паруєте ваше вино? До яких страв вони пасують?

Щодо страв я завжди співпрацюю з різними шефами. Але найкращим поєднанням до мого Піно Нуар є качка з грушею.

Я підбираю до вина музику, я себе позиціоную як музичний сомельє. От Трамінер — це наша пісня «День Народження», тому що це легка пісня, і вона трішки тропічна, а Трамінер має тропічні ноти.

Червоне Піно Нуар — це моя пісня «Країна Мрій». Це ґрунтовна стигла пісня, вона як вино, має тіло. Рожевому Піно Нуар відповідає трек «Любов», тому що розе — це вино кохання.

«Країна Мрій» — влучна назва, це ж і країна-мрія. Яка вона, ваша країна-мрія?

Ну, це у відчуттях. Дуже важко це візуалізувати. Кожна людина має щось таке, як внутрішнє блаженство.

Якщо по-філософськи, є такі складові: хороша компанія в хорошій обстановці, і відкоркувати хороше вино. Тоді непомітно проявляється це блаженство: після першого, другого келиха. І такий комфорт. Усе складається як треба. І навіть якщо випадкові люди вклинюються в розмову, вони теж підтримують цей стан. І тому я б конкретну картинку «Країни Мрій» не малював, бо нам, українцям, притаманно вміння будувати комфорт, лагідність. Внутрішній комфорт — він і на рівні зовнішньої естетики. Це такий феншуй, резонанс між людьми.

Маю таку тезу: пропагування хорошого якісного вина — це найкращий засіб боротьби з алкоголізмом. Важко уявити, щоби два селянина, які випили хорошого розе, сварилися-билися та штахети виламували. Ну, це складно…

Розмову перервала третя повітряна тривога за день (10 лютого відбувся черговий, 14-й масований обстріл України). Але ми встигли підписати пляшки з вином та домовитися, що колись зробимо винну «Країну Мрій».