Літо відступило. На деревах ще лишаються останні стиглі плоди, а городи вже чорніють оголеною землею. Залишився лише один кущ із зеленими помідорами, але зірвали, бо вночі все одно мороз прихопить. Раніше дуже багато консервували, а зараз кажуть, що не корисно. Соління також можна не всім. При тривалому зберіганні сирих овочів та фруктів кількість вітамінів зменшується з кожним днем, та і не всі довго зберігаються. Є вихід: заморожувати овочі та фрукти, але ми обмежені розміром морозильної камери, багато не заготовиш.

 

Так що ж робити? Відповідь знає Ірина Коростельова: «Дегідратація продуктів — унікальна штука. З одного кілограму дині виходить 100 грам, тобто 10 відсотків. Це дуже компактно, і якщо сушити на не надто високих температурах, там зберігаються всі вітаміни. Це для мене — магія».

 

У Ірини є сушильна інфрачервона шафа майже в центрі Харкова та город у області, який вона обробляє власноруч. Потім жінка робить смачнющі в’ялені томати та корисні чипси з груші та дині.

За освітою Ірина Коростельова — журналістка. Багато років працювала в енергетичній компанії в Луганську PR-менеджеркою. Після переїзду до Харкова влаштувалася журналісткою в незалежне ЗМІ. А чоловік згодом знайшов роботу в Запоріжжі. Жити на два міста було важко, і родина знов переїхала, тепер до Запоріжжя.

 

— У Запоріжжі не надто веселі настрої були. Там майже не було незалежних ЗМІ, усі під кимось. Я подивилася на журналістику з іншого боку та зрозуміла, що не можу себе реалізувати так, як хотілось би. І ще: ми переїжджаємо з міста до міста, а мріялося десь мати свій куточок. Я зрозуміла, що навіть нічого не планую, бо однаково все вийде не так. З’явився страх перед майбутнім.

 

І ти починаєш жити одним днем. Раніше ти планував відпустку, цілий рік був розписаний. А тут не знаєш, що буде завтра. І я зрозуміла, що так жити не можна. Треба вибрати мету та виставити орієнтири, які допомагають рухатись і відчувати себе впевненим. Коли їх немає, це як не відчувати землю під ногами. Потрібна стабільність. Журналістика не додає впевненості в фінансовому плані.

 

Я побачила, що багато співвітчизників, які виїхали з окупованого Донбасу, скористалися грантовими програмами допомоги переселенцям. Тобто міжнародні організації пропонують розпочати власний бізнес.

 

До якогось моменту я вважала, що я не переселенець. В мене ж все добре. А допомагати потрібно тому, кому важко. Проте в Запоріжжі я відчула, що повинна брати участь у цих програмах. Так я отримала два гранти.

Ірина йшла на участь у грантовій програмі з власною ідеєю. Вона любила солодке, тож спочатку вирішила готувати зефір. «В інтернеті побачила, як одна жіночка заробила мільйон на цьому. Раз вона змогла, і я зможу», — усміхається Іра. Потім почала робити пастилу, сушені фрукти. Для участі в конкурсі на грант обрали м’ясні продукти та фрукти. Від м’яса згодом відмовились.

 

Спочатку було навчання: підприємство, податкова інспекція, оформлення документів. Коли отримали гроші від грантового фонду, то гарантували, що куплять обладнання. «Ми купили дуже добре українське обладнання, вироблене в Дніпрі, надійне та сучасне. Ми задоволені результатом», — запевняє майстриня.

 

Новенька інфрачервона шафа з Дніпра поїхала не до Запоріжжя, а до Харкова.

— Запоріжжя було для мене новим містом, навкруги були чужі обличчя. А Харків ставився до нас лояльно, я тут познайомилася з багатьма людьми. Ми зрозуміли, наскільки важливі друзі, лояльне соціальне середовище. І якщо їх немає — і тебе нема в цьому місті. Я вирішила, що треба повертатися до Харкова, де ти почуваєш себе добре, де є знайомі.

 

Взагалі місто — це люди. Мені захотілося щось робити для цих людей. Почувати себе самостійною, але ще щось робити добре, здорове.

 

Так Коростельови вдруге переїхали до Харкова. Жінка пригадала першу дорогу з окупованого Луганська, звідки вони виїхали шість років тому, щоби ніколи туди не повертатися:

 

— Коли ми виїжджали родиною, я, чоловік та син, уже не було прапорів. Усі часто згадують ці прапори: ніхто не очікував, що їх будуть зривати. Це не просто матеріал у кольорах, це символ стабільності, це символ захисту й гарантування прав. Це держава. Усе, не стало символу: герб зірвали, прапор зірвали. І ти розумієш, що просто своїми кулаками ти не можеш це відстоювати, — я за себе кажу. На вулицях з’явились озброєні люди, які або дадуть тобі по голові, або кинуть на підвал, або ще щось. Але ти добре розумієш: на те, що у тебе всередині, ніхто не може вплинути. І це твоє, це ти можеш зберегти.

 

Ми виїжджали через Щастя, там був червоний прапор Радянського Союзу, якісь беззубі люди щось вимагали показати. У нас вийшов невеликий скандал, але нас пропустили, слава Богу. Коли ми заїхали до Харківської області через Куп’янськ, і я побачила полотно прапора, то просто ридала. Прапор — це ж така звична річ. А там її зненацька не стало. Не стало символу стабільності, до якого ми звикли.

 

Я ходила в російську школу, вчителька розмовляла на суржику і писала також. Але це не так важливо, якою мовою ти розмовляєш. Цей зв’язок із землею — він невід’ємний. Ти розумієш, що тобі не хочеться жити в іншій державі, тут твій дім, і ти його не хочеш втрачати. Ця земля під ногами. Всі ті, хто відчував себе вдома — вони залишились вдома, в Україні.

 

Є навіть ті, хто брав участь у цьому протестному русі. Але коли там видавали озброєння — вони його не взяли. Чому? Якщо ти зростаєш із людиною в одному дворі, зайди до неї в хату, відкрий з ноги двері та просто вдар її в обличчя. Кожен може це зробити? Я думаю, що ні. Ось просто так, в один день, взяти це і зробити. Так сталося, тому що чужі люди прийшли на наші землі. Тільки чужі можуть із ненависті руйнувати, стріляти та взагалі забирати життя в людей. Це чужі люди. Я знаю, що місцеві зараз працюють у якійсь міліції. Але на передовій — російські війська, і керується все з того боку.

 

Якщо брати сепаратистські настрої в Луганську — їх не було. Люди досить аморфні, вони були налякані. Ця історія «за нас усе вирішили» — вона про всіх нас, і Луганськ не виключення.

 

Я знову повертаюсь до того, що коли ми будемо згуртовані, якщо ми будемо добре, якісно відноситись до своєї справи, один одного підтримувати — усе в нас вийде. Інакше не може бути. Тепер я розумію, скільки потрібно витратити часу, праці, щоби побудувати щось своє, використати всі можливості, які є. Тому що не кожен розуміє, де ці можливості шукати. У кожного власні настрої, хтось взагалі нічого не хоче, хоче депресувати. Ніхто нічого тобі сам не принесе. Це стосується кожного, не лише переселенців. Взагалі всіх. Ніхто нікому нічого не винен. Ти маєш вставати та йти сам, гуртувати навколо себе — чи не гуртувати, або бути одинаком.

 

Наша справа наповнена багатьма сенсами. Я дуже вдячна, я не очікувала, що нас така велика кількість людей підтримує. Колись я теж дещо закрилась, думала — я одна, але ні. Людям сподобався мій продукт, і це надихає, і хочеться робити більше, і далі рухатись у цьому напрямку.

Невеличке крафтове виробництво Ірини Коростельової загубилося серед багатоповерхівок на шкільному дворі. Одразу і не знайдеш, навіть маючи адресу. Зараз це охайне приміщення зі світлими стінами, чисте та затишне. А ще рік тому це був сарай для збереження хламу. Приміщення родині Коростельових надали знайомі. Ірина з сім’єю спочатку зробили ремонт, змонтували обладнання, закупили спеціальні меблі, замовили упаковку. На початку весни закінчили… і розпочався карантин. Усе закрилося. Сторінки в соціальних мережах підприємці не мали: не було чого фотографувати. До того ж ще був не сезон для свіжих овочів та фруктів. Вирішили взяти паузу на виробництві та зайнятись городом. Тут карантин навіть допоміг, адже був час обробити ділянку. Хотіли зробити весь цикл виробництва від початку до кінця власноруч: виростити, переробити, упакувати, продати.

 

Але згодом зрозуміли, що своїх овочів та фруктів не вистачає. Обладнання дозволяє переробляти набагато більше, ніж можна виростити на власному городі. У жіночки, в якої купляли розсаду, ще докупили томати. Купляли лише в тих, у кому впевнені. До того ж, коли переробляєш овочі та фрукти власноруч, ти не обмежений одним продуктом, на відміну від автоматизованих виробництв. Ірина сушила томати, яблука, полуниці, груші, шпинат, гарбузи, дині. Взимку планує сушити апельсини та лимони для глінтвейну.

 

— Роботи дуже багато, проте мені подобається. Я бачу ситуацію ширше. Що можна об’єднувати навколо цієї ідеї групи людей, невеликі господарства, городників.

 

Але якщо глобально брати, я обмірковую: чому саме цей напрямок. У мене діди та прадіди обробляли землю, тож від свого коріння нікуди не втечеш. Мені це доставляє задоволення. Це не йде в розріз із моїми поглядами. Якщо заряджати свій продукт позитивною енергією, це відчувають люди, для котрих ми це робимо. Я бачу майбутнє за нашою землею.

 

Від журналістки — до приватної підприємниці, крафткині зі власним городом. Історія жінки, яка через війну в рідному місті започаткувала приватний бізнес, знайшла шлях до свого коріння та продовжує справу предків.

Текст: Тетяна Леонова.
Фото: Ігор Лептуга.